Читать онлайн книгу "Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take"

Дороги, що ми обираемо = Тhe roads we take
О. Генрi


«Важливi не дороги, якi ми обираемо, важливе те, що у нас в душi», – написав О. Генрi (1862—1910) в одному зi своiх оповiдань. Його твори – це iсторii клеркiв, продавчинь, бродяг, невiдомих художникiв, дрiбних авантюристiв, фермерiв, iхнi долi, помилки, щастя, сльози. Лаконiчнiсть викладу, тонкий гумор, незвичайнiсть сюжету i завжди непередбачувана розв’язка уже бiльше ста рокiв привертають увагу читачiв до малоi прози О. Генрi, великого письменника «маленьких людей».

В формате a4.pdf сохранено издательское форматирование.





О. Генрi

Дороги, що ми обираемо = Тhe roads we take





Дороги, що ми обираемо





Дороги, що ми обираемо


За двадцять миль на захiд вiд Таксона «Вечiрнiй експрес» зупинився бiля бака, щоб набрати води. Крiм потрiбноi для паровика води, знаменитий експрес прихопив i дещо iнше, не дуже для нього корисне.

Поки кочегар вiдчiплював накачувальний шланг, Боб Тiдбол, Акула Додсон та iндiанець-метис на iм’я Джон Великий Пес видряпалися на локомотив i продемонстрували машинiстовi три круглi отвори своiх кишенькових гармат. Цi отвори справили на машинiста таке сильне враження можливими наслiдками свого застосування, що вiн пiдняв обидвi руки жестом, який зазвичай супроводжуе вигук: «Та що ви кажете! Це неймовiрно!»

За коротким наказом Акули Додсона, який очолював це наступальне вiйськове з’еднання, машинiст злiз додолу i вiдчепив локомотив i тендер. Потiм Джон Великий Пес, видершись на купу вугiлля, грайливо спрямував два револьвери на машинiста й кочегара i запропонував iм вiдiгнати локомотив на п’ятдесят ярдiв i чекати подальших вказiвок.

Акула Додсон i Боб Тiдбол, гребуючи пропускати через дробарку таку бiдну на золото породу, як пасажири, кинулися до багатих покладiв поштового вагона. Вони виявили, що кур’ер свято вiрить в те, що «Вечiрнiй експрес» не набирае нiчого небезпечнiшого – чисту воду. Поки Боб вибивав цю хибну думку з його голови рукiв’ям свого шестизарядного кольта, Акула Додсон пiдкладав динамiт пiд сейф поштового вагона.

Сейф вибухнув, видавши на-гора тридцять тисяч золотом i банкнотами. Цiкавi пасажири повистромляли голови з вiкон, придивляючись, чи не збираеться бува на дощ.

Провiдник кинувся до мотузки дзвiнка й смиконув ii, але вона подалася без будь-якого опору й обвисла. Акула Додсон i Боб Тiдбол, запхавши свою здобич у грубенький брезентовий мiшок, вистрибнули з поштового вагона i побiгли до локомотива, спотикаючись у своiх чоботях на високих пiдборах.

Попри свiй мовчазний гнiв, машинiст обачливо скорився наказу i швидко вiдiгнав локомотив вiд непорушних вагонiв. Але перед тим, як це сталося, кур’ер-поштовик, прийшовши до тями пiсля переконливих аргументiв Боба Тiдбола, вискочив зi свого вагона з вiнчестером у руках i внiс вагомi корективи у гру. Мiстер Джон Великий Пес, сидячи на купi вугiлля в тендерi, ненароком пiшов не з тiеi карти, пiдставившись пiд кулю мiшень, i кур’ер пристукнув його козирем. Дiставши кулю точно промiж лопаток, iндiанський лицар з великоi дороги беркицьнувся на землю, збiльшивши таким чином частку своiх компаньйонiв у здобичi на одну шосту кожному.

За двi милi вiд бака з водою машинiсту наказали зупинитися.

Грабiжники знахабнiло помахали йому рукою на прощання i гайнули крутосхилом до густого лiсу, що рiс обабiч залiзничноi колii. Через п’ять хвилин, продершись через гущавину чапаралю, вони вийшли на галявину, де стояли прив’язанi до низько звисаючих гiлок трое коней. Один з них чекав на Джона Великого Пса, якому вже нiколи не судилося iздити верхи нi вдень, нi вночi. Грабiжники зняли з нього сiдло та вуздечки i вiдпустили на всi чотири сторони. Осiдлавши двох iнших коней i перекинувши мiшок через луку на одному з них, швидко, але обережно подалися вони лiсом, а потiм – дикою пустельною ущелиною. Там кiнь пiд Бобом Тiдболом послизнувся на вкритому мохом каменi i зламав передню ногу.

Вони вiдразу ж пристрелили його пострiлом у голову i сiли порадитись, як бути далi. Наразi вони перебували в безпецi завдяки пройденому ними заплутаному шляху, тож проблема часу перестала бути такою важливою. Вiд найпрудкiшого полiцейського загону, що мiг вирушити iм навздогiн, iх вiддiляло багато миль i годин. Кiнь Акули Додсона, зi звислою вуздечкою i арканом, що тягнувся по землi, часто i важко дихав, вдячно поскубуючи траву вздовж струмка, що протiкав ущелиною. Боб Тiдбол вiдкрив мiшок, витягнув звiдти повнi жменi акуратних пачок банкнот i торбинку з золотом i розсмiявся радiсно, як дитина.

– А що, старий розбiйнику, – озвався вiн весело до Акули Додсона, – як ти казав, так все i сталося. Ти просто генiй у фiнансових справах i обламаеш роги кому завгодно в Арiзонi.

– Що нам робити i де ми дiстанемо для тебе коня, Бобе? Ми не можемо затримуватися тут надовго. Ще й не розвидниться, як вони вже висiтимуть у нас на хвостi.

– Не переймайся; я певен, що твiй iндiанський коник якийсь час зможе витримати i двох, – вiдповiв життерадiсний Боб. – Долучимо до табуна першого ж коня, на якого надибаемо. Хай йому чорт, ну i здобич ми урвали! Якщо вiрити позначкам на цих пачках, тут тридцять тисяч доларiв – по п’ятнадцять тисяч кожному!

– Це менше, нiж я сподiвався, – сказав Акула Додсон, ледь копнувши пакунки носком свого чобота, а потiм задумливо поглянувши на мокрi боки свого втомленого коня.

– Друзяка Болiвар геть стомився, – повiльно мовив вiн. – Шкода, що твiй гнiдий зламав ногу.

– І менi шкода, – простодушно сказав Боб. – Але тут уже нiчим не зарадиш. Болiвар – дужий кiнь: вiн везтиме нас двох, доки ми не добудемо нових коней. Чорт, я оце розмiрковую: як дивно, що ти, Акуло, схiдняк, ось так запросто приiхав сюди i показав нам, хлопцям iз Заходу, що таке справжня вiдчайдушна авантюра. А ти, взагалi-то, з якоi частини Сходу?

– Зi штату Нью-Йорк, – вiдповiв Акула Додсон, сiдаючи на валун i пожовуючи гiлочку. – Я народився на фермi в окрузi Ольстер. Менi було сiмнадцять, коли я втiк з дому. На Захiд потрапив випадково. Йшов собi по дорозi з вузликом за плечима, прямуючи до Нью-Йорка. Я мав намiр потрапити туди i загрiбати багато грошви. Завжди вважав, що менi це пiд силу. Якось увечерi я дiстався до мiсця, де дорога розгалужувалася, i розгубився, не знаючи, який напрямок обрати. Пiвгодини я придивлявся i розмiрковував, а потiм пiшов лiворуч. Тiеi ж ночi я випадково набрiв на циркову трупу, що мандрувала маленькими мiстечками з програмою «Дикий Захiд», тож i подався на Захiд разом з ними. Часто думаю, як склалося б мое життя, якби я обрав iншу дорогу.

– Знаеш, менi здаеться, що воно склалося б так само, – бадьоро-фiлософiчно мовив Боб Тiдбол. – Важливi не дороги, якi ми обираемо; важливе те, що у нас у душi. Саме воно i робить нас такими, якими ми е.

Акула Додсон пiдвiвся i прихилився до дерева.

– Як менi шкода, що твiй гнiдий поламав ногу, Бобе, – повторив вiн майже жалiбно.

– Менi теж, – погодився Боб, – це був першокласний кiнь. Та Болiвар у тебе двожильний, вiн вивезе нас, це точно. Давай, мабуть, рушати, Акуло. Як ти гадаеш? Спакуюся i – рушаймо; риба шукае, де глибше, а людина – де грошей бiльше.

Боб Тiдбол запхав трофеi у торбу i мiцно зав’язав ii мотузкою. Коли вiн пiдвiв очi, то найвиразнiшим iз побачених ним предметiв було дуло кольта Акули Додсона сорок п’ятого калiбру, що вперлося в нього з невблаганною незворушнiстю.

– Кинь дурiти, – сказав iз посмiшкою Боб. – Нам час рушати.

– Стiй, де стоiш, – вiдповiв Акула. – Нiкуди те не рушиш, Бобе. Менi дуже не хочеться цього говорити, але шанс е тiльки для одного з нас. Розумiеш, Болiвар надто стомився i не зможе витримати двох.

– Три роки я i ти, Акуло Додсон, були компаньйонами, – спокiйно сказав Боб. – Не раз ми з тобою ризикували життям. Я завжди поводився з тобою чесно i мав тебе за людину. Я чув дивнi розповiдi про те, як ти без особливоi на те причини застрелив двох чоловiкiв, але я нiколи не йняв тим розповiдям вiри. А тепер, Акуло, якщо ти просто трохи пожартував, то забери свого пiстоля, сiдаймо на Болiвара i мотаймо звiдси. Якщо ж зiбрався стрiляти – стрiляй, пiдлий павучий вилупку!

На обличчi Акули Додсона з’явився вираз невимовного жалю.

– Ти навiть не уявляеш, Бобе, як менi шкода, що твiй гнiдий поламав ногу, – зiтхнув вiн.

Вираз обличчя Додсона вмить змiнився. Тепер на ньому проступила холодна жорстокiсть, змiшана з безжалiсною жадiбнiстю. На якусь мить душа цiеi людини визирнула назовнi, як визирае часом зле i потворне обличчя з вiкна добропорядного дому.

Бобу Тiдболу i справдi бiльше не судилося «рушити далi». Гримнув смертоносний пострiл i наповнив ущелину гуркотом, що вiдбився вiд ii стiн обуреною луною. І мимовiльний спiвучасник злочину Болiвар, якому не довелося зазнати перевантаження i «везти двох», прудко понiс геть останнього з нападникiв, що пограбували «Вечiрнiй експрес».

Але поки Акула Додсон чимдуж мчав галопом, лiс якось потихеньку вiдiйшов на заднiй план i зник з його очей; револьвер у його правiй руцi обернувся на вигнуту ручку крiсла з червоного дерева; на його сiдлi якимось дивним чином з’явилась оббивка. Вiн розплющив очi i побачив своi ноги не в стременах, а нерухомо обiпертими об край столу з мореного дуба.

Отож я i кажу, що Додсон, голова брокерськоi контори «Додсон i Декер», що на Уолл-стрит, розплющив очi. Пiбодi, довiрений секретар, стояв бiля його крiсла, вагаючись – казати чи нi. Знизу долинав глухий гуркiт колiс, а в кiмнатi заспокiйливо хурчав електричний вентилятор.

– Гм! Пiбодi, – мовив Додсон, клiпаючи очима. – Здаеться, я заснув. Бачив дивний сон. Що там, Пiбодi?

– Сер, на вас чекае мiстер Вiльямс iз «Трейсi i Вiльямс». Вiн прийшов розрахуватися за свою частку в X. Y. Z. Якщо пам’ятаете, подii на ринку заскочили його зненацька.

– Так, я пам’ятаю. Який зараз курс акцiй X. Y. Z., Пiбодi?

– Один вiсiмдесят п’ять, сер.

– От i нехай платить один вiсiмдесят п’ять.

– Вибачте, – мовив Пiбодi, помiтно нервуючи, – що я про це кажу, але я розмовляв з Вiльямсом. Вiн ваш давнiй приятель, мiстере Додсон, а ви ж скупили всi акцii X. Y. Z. Хiба ви не пам’ятаете… тобто, я хотiв сказати, що ви, безперечно, пам’ятаете, що вiн продав вам акцii по дев’яносто вiсiм. Якщо вiн розрахуеться за ринковою цiною, то позбудеться всiх своiх вкладiв i домiвки.

Вираз обличчя Додсона вмить змiнився. Тепер на ньому проступила холодна жорстокiсть, змiшана з безжалiсною жадiбнiстю. На якусь мить душа цiеi людини визирнула назовнi, як визирае часом зле i потворне обличчя з вiкна добропорядного дому.

– Нехай платить один вiсiмдесят п’ять, – сказав Додсон. – Болiвару не витримати двох.




Дари волхвiв


Один долар вiсiмдесят сiм центiв. Це було все. І з них шiстдесят центiв – монетками по одному центу. Вона вiдвойовувала кожну монетку, торгуючись iз бакалiйником, зеленярем, м’ясником так запекло, що аж щоки палали вiд мовчазного осуду ii скупостi, викликаноi надмiрною ощадливiстю. Делла тричi перелiчила грошi. Один долар вiсiмдесят сiм центiв. А завтра Рiздво.

Що було робити – хiба впасти на стару, потерту маленьку канапу i заплакати. Так Делла i зробила. З цього маемо зробити повчальний висновок: життя складаеться зi слiз, розпачань, усмiшок, причому розпачання переважають.

Поки господиня поступово переходить вiд першоi стадii до другоi, огляньмо ii господу. Мебльована кiмната за вiсiм доларiв на тиждень. Не можна сказати, що вона зовсiм убога, але щось спiльне з цим поняттям, безперечно, мае.

Внизу, у вестибюлi, – скринька для листiв, у щiлину якоi не ввiйшов би жоден лист, i гудзик електричного дзвоника, з якого жодному смертному не пощастило б витиснути жодного звуку. На дверях була ще прикрiплена картка з написом «М-р Джеймс Дiлiнгем Янг».

Слово «Дiлiнгем» розтяглося на всю довжину в той недавнiй час процвiтання, коли власник цього iменi отримував тридцять доларiв на тиждень. Тепер вiн заробляв тiльки двадцять доларiв, i лiтери в словi «Дiлiнгем» поблякли, немовби серйозно замислились, чи не скоротитись iм до скромного, без претензiй «Д». Та хоч коли мiстер Джеймс Дiлiнгем Янг, повертаючись додому, пiднiмався до свого помешкання на верхньому поверсi, його завжди зустрiчав вигук «Джiме!» i гарячi обiйми мiсiс Джеймс Дiлiнгем Янг – ii ви вже знаете як Деллу. А це й справдi так гарно!

Делла припинила плакати, i попудрила щоки та носа. Вона стояла бiля вiкна, сумно споглядаючи на сiрого кота, який скрадався по сiрому паркану в сiрому подвiр’i. Завтра Рiздво, а у неi тiльки долар i вiсiмдесят сiм центiв, щоб купити подарунок Джiмовi! Вона мiсяцями економила буквально кожен цент, i це все, що вдалося зiбрати. За двадцять доларiв на тиждень не розженешся. Витрати були бiльшими, нiж вона розраховувала. Витрати завжди бiльшi. Тiльки долар i вiсiмдесят сiм центiв, щоб купити подарунок Джiмовi! Їi Джiмовi! Багато приемних годин провела вона, роздумуючи, що б таке подарувати йому на Рiздво. Щось особливе, незвичайне, цiнне, хоч трохи гiдне високоi честi належати Джiмовi.

Мiж вiкнами кiмнати стояло трюмо. Можливо, вам нiколи не випадало дивитися в трюмо у восьмидоларовiй мебльованiй кiмнатi. Дуже худа i дуже рухлива людина, спостерiгаючи швидку змiну своiх вiдображень у його довгих вузьких дзеркалах, може скласти доволi вiрне уявлення про свою зовнiшнiсть. Делла була стрункою, i iй пощастило опанувати це мистецтво.

Вона раптом вiдiйшла вiд вiкна i зупинилась перед дзеркалом. Очi ii сяяли, як дiаманти, але за якихось двадцять секунд обличчя втратило своi кольори. Вона хутенько висмикнула шпильки i розпустила свое довге волосся.

У подружжя Джеймс Дiлiнгем Янг було двi речi, якими вони дуже пишалися. Одна – це золотий годинник Джiма, який належав колись його батьковi та дiдовi, друга – волосся Делли.

Якби цариця Савська жила в будинку навпроти, можливо, Делла, помивши голову, сушила б свое волосся бiля вiкна, щоб затьмарити блиск оздоб i коштовностей ii величностi. Якби цар Соломон був швейцаром у будинку, де вони жили, i зберiгав би своi скарби в пiдвалi, Джiм, проходячи повз нього, завжди дiставав би свого годинника, щоб побачити, як Соломон рве собi бороду вiд заздрощiв.

Прекрасне волосся Делли розсипалось каштановими хвилями, сяючи, мов струменi водоспаду. Воно спадало нижче ii колiн i вкривало, наче плащем, майже всю ii. Потiм вона знову, нервуючи i поспiшаючи, зiбрала його. Завагавшись, постояла якусь мить нерухомо, i двi чи три сльозини впали на потертий червоний килим.

Мерщiй накинути старенький коричневий жакет, мерщiй – капелюшок! Майнувши спiдницею, Делла кинулася до дверей i вибiгла з дому на вулицю. В очах у неi ще поблискували дiамантовими краплями сльози.

Вона зупинилась перед дверима з вивiскою: «М-м Софронi. Найрiзноманiтнiшi вироби з волосся». Делла вибiгла на другий поверх i спинилася, переводячи подих, серце ii швидко билося. Мадам Софронi була здоровенною бiлявкою, дуже стриманою.

– Чи не купите ви мое волосся? – спитала Делла.

– Я купую волосся, – вiдповiла мадам. – Знiмiть капелюшок, треба подивитися, що за товар.

Знову заструменiв каштановий водоспад.

– Двадцять доларiв, – сказала мадам, звично зважуючи в руцi волосся.

– Давайте мерщiй, – промовила Делла.

Двi години пiсля цього пролетiли на рожевих крилах – вибачайте за банальну метафору. Делла бiгала по крамницях, шукаючи подарунок Джiмовi.

Нарештi знайшла. Безперечно, ця рiч була створена для Джiма, i тiльки для нього. Нiчого схожого не було в жоднiй iншiй крамницi, вона вже все перевернула там догори дном. Це був платиновий ланцюжок для кишенькового годинника, простий i строгий, вiн привертав увагу коштовнiстю матерiалу, з якого був зроблений, а не показним блиском – саме такими мають бути всi гарнi речi. Вiн навiть був гiдним Годинника. Побачивши його, Делла вiдразу дiйшла думки, що ланцюжок повинен належати Джiмовi. Вiн був таким, як Джiм. Скромнiсть i гiднiсть – цi якостi були у них обох. За ланцюжок довелося заплатити двадцять один долар. У Делли залишилося ще вiсiмдесят сiм центiв, i вона поспiшила додому. З таким ланцюжком Джiм у будь-якому товариствi зможе дiстати свiй годинник i глянути, котра година. Бо хоч яким чудовим був той годинник, Джiм iнодi дивився на нього крадькома, бо висiв вiн не на ланцюжку, а на старому шкiряному ремiнцi.

Коли Делла повернулася додому, ii захоплення трохи вщухло, натомiсть з’явилися передбачливiсть та розсудливiсть. Вона дiстала щипцi для завивання, запалила газ i почала виправляти спустошення, вчиненi великодушнiстю та любов’ю. А це завжди надзвичайно важка праця, дорогi друзi, велетенська праця.

За сорок хвилин ii голова вкрилася дрiбними кучериками i Делла стала дуже схожою на хлопчиська, що втiк з урокiв. Довгим, уважним i критичним поглядом вона глянула на себе в дзеркало.

«Якщо Джiм не вб’е мене з першого погляду, – подумала, – то, глянувши вдруге, скаже, що я схожа на хористку з Конi-Айленда. Але що, що могла б я зробити з одним доларом i вiсiмдесятьма сiмома центами?!»

О сьомiй годинi кава була готова, а гаряча сковорода стояла на плитi, чекаючи, коли на нiй смажитимуться котлети.

Джiм нiколи не спiзнювався. Делла затисла в кулацi платиновий ланцюжок i присiла на краечок стола бiля вхiдних дверей. Невдовзi вона почула його кроки внизу на сходах i на мить зблiдла. Вона мала звичку звертатися до Бога з коротенькими молитвами з приводу всяких життевих дрiбниць i тепер швиденько зашепотiла:

– Господи, зроби так, щоб вiн подумав, що я все ще гарненька!

Дверi вiдчинилися, Джiм увiйшов i причинив iх. Його худе обличчя було заклопотане. Бiдолаха, в двадцять два роки вiн мав утримувати сiм’ю! Йому давно треба було купити нове пальто, i рукавичок у нього не було.

Джiм увiйшов i завмер, наче сеттер, що збираеться кинутися на перепелицю. Його очi спинилися на Деллi, в них був вираз, якого вона не могла зрозумiти, i iй стало страшно. Це не були нi гнiв, нi здивування, нi докiр, нi жах – жодне з тих почуттiв, яких вона могла очiкувати. Вiн просто пильно дивився на неi, i на обличчi у нього був отой дивний вираз.

Делла зiскочила зi стола i кинулась до нього.

– Джiме, милий, – вигукнула вона, – не дивись так на мене! Я постриглась i продала волосся, бо я б не пережила, якби нiчого не змогла подарувати тобi на Рiздво. Волосся вiдросте! Ти ж не гнiваешся, правда? Я повинна була це зробити. Волосся у мене росте дуже швидко. Привiтай мене з Рiздвом, Джiме, i будьмо щасливi. Ти ж навiть не знаеш, який чудовий подарунок я для тебе маю!

– Ти обстригла волосся? – насилу спитав Джiм так, наче все ще не мiг усвiдомити цього очевидного факту, хоч його мозок напружено працював.

– Обстригла i продала його, – вiдповiла Делла. – Але ж я тобi все одно подобаюсь? Я ж така сама, тiльки з коротким волоссям!

Джiм здивовано оглянув кiмнату.

– Отже, твого волосся вже нема? – спитав вiн з якимсь безглуздим виразом.

– І не шукай його, не знайдеш, – вiдповiла Делла, – кажу ж тобi: я його продала – обстригла i продала. Сьогоднi Святвечiр, Джiме. Будь добрим до мене, це ж я зробила для тебе. Можливо, волосини на моiй головi i можна було б перелiчити, – в ii голосi раптом прозвучала глибока нiжнiсть, – але нiхто й нiколи не зможе вимiряти мою любов до тебе! Смажити котлети, Джiме?

І Джiм раптом наче прокинувся вiд важкого сну. Вiн обняв свою Деллу. Будьмо скромними – вiдвернiмося на якихось десять секунд i займiмося чимось iншим. Подумаймо, наприклад, яка рiзниця мiж вiсьмома доларами на тиждень i мiльйоном на рiк? І математик, i мудрець дадуть неправильнi вiдповiдi. Волхви принесли дорогi дари, але серед них не було одного. Цей натяк ми роз’яснимо пiзнiше.

Джiм витяг з кишенi свого пальта пакуночок i кинув його на стiл.

– Зрозумiй мене правильно, Делл, – сказав вiн. – Жодна стрижка, жоднi новi зачiски не примусять мене розлюбити тебе, дiвчинко. Але розгорни цей пакунок – i ти зрозумiеш, чому я спершу трохи розгубився.

Бiлi спритнi пальчики розiрвали мотузку й папiр. Пролунав крик захвату, а на змiну йому – ой леле! – прийшли, як то бувае тiльки у жiнок, потоки слiз та зойки. Довелось негайно вдатися до всiх заспокiйливих засобiв, якi тiльки були у господаря квартири.

Рiч у тiм, що на столi лежали Гребiнцi, набiр гребiнцiв – бiчнi й заднiй – якими Делла давно милувалася в однiй iз бродвейських вiтрин. Чудовi гребiнцi, справжнi черепаховi, прикрашенi по краях дрiбними коштовними каменями, i саме того вiдтiнку, що пасував би до ii волосся. Гребiнцi були дорогими, вона знала це, i ii серце давно вже щемiло, бо не було анiнайменшоi надii купити iх. Тепер вони належали iй, але де ж тi коси, що iх прикрасили б цi довгожданi гребiнцi.

А проте вона мiцно притисла iх до грудей, пiдвела нарештi затуманенi сльозами очi, всмiхнулась i промовила:

– У мене дуже швидко росте волосся, Джiме!

Делла пiдскочила, як ошпарена, i вигукнула:

– О Господи!

Джiм ще не бачив свого чудового подарунка. Вона хутенько подала йому на долонi ланцюжок. Матовий коштовний метал, здавалося, засяяв вiдбитим свiтлом ii гарячоi i щироi радостi.

– Ну, правда ж гарний, Джiме? Я обнишпорила все мiсто, поки знайшла його. Тепер ти можеш дивитись, котра година хоч сто разiв на день. Дай-но менi свiй годинник. Я хочу побачити, як вiн виглядатиме з ланцюжком.

Але Джiм не послухався – вiн лiг на кушетку, заклав руки пiд голову i всмiхнувся.

– Делл, – сказав вiн, – давай побережемо своi подарунки до iнших часiв. Вони занадто гарнi, щоб так одразу ними користуватись. Я продав годинник, щоб купити тобi гребiнцi. А тепер, гадаю, час смажити котлети.

Волхви, тi, що принесли дари немовлятi в яслах, були, як ви знаете, мудрими людьми, надзвичайно мудрими людьми. Вони завели звичай робити рiздвянi подарунки. Бо вони були мудрими, i дари iхнi були такими ж; не виключено, що iх можна було навiть помiняти, якщо траплялися два однакових подарунки. А я розповiв вам нiчим не примiтну iсторiю про двох дурненьких дiтей, якi жили у восьмидоларовiй квартирi i зовсiм немудро пожертвували одне для одного найдорожчими своiми скарбами. Але до вiдома мудрецiв наших днiв слiд сказати, що з усiх, хто робив подарунки, цi двое були наймудрiшими. З усiх, хто приносить i приймае дари, наймудрiшими е тiльки такi, як вони. Це всюди так. Вони i е волхвами.




Коп i хорал


Сопi стурбовано засовався на своiй лавi у Медiсон-скверi. Коли дикi гуси скрикують ночами, пролiтаючи високо в небi, коли жiнки, якi не мають хутряних накидок, стають привiтнiшими до своiх чоловiкiв, коли Сопi починае стурбовано соватися на своiй лавi у парку, це означае, що зима не за горами.

Пожовклий лист упав на колiна Сопi. То була вiзитна картка Дiда Мороза. Вiн добрий до постiйних мешканцiв Медiсон-скверу i щоразу чесно попереджае про свiй прихiд. На перехрестi чотирьох вулиць вiн вручае свою вiзитну картку Пiвнiчному вiтровi, швейцаровi готелю «На свiжому повiтрi», щоб його пожильцi могли приготуватись.

Сопi зрозумiв, що прийшов час заснувати у своiй власнiй особi комiтет для вiдшукання заходiв i засобiв захисту себе вiд сувороi природи. Саме тому вiн i засовався стурбовано на своiй лавi.

У думках про те, як перезимувати, Сопi не заносився високо. Вiн не мрiяв нi про круiз Середземним морем, нi про сяюче небо Пiвдня i чудовi краевиди Неаполiтанськоi затоки. Три мiсяцi ув’язнення на Островi – ось чого жадала його душа. Три мiсяцi забезпеченого притулку i харчування у приемнiй компанii, далеко вiд посягань Борея та копiв – це було для Сопi вершиною бажань.

Уже кiлька рокiв гостинна в’язниця Блеквелл була його зимовою квартирою. Як його щасливiшi спiвмешканцi по Нью-Йорку купували кожноi зими квитки до Палм-Бiч або на Рiв’еру, так i Сопi мав своi нескладнi приготування для щорiчного паломництва на Острiв. Тепер настав час для них.

Минулоi ночi три недiльнi газети, якi вiн розподiлив – одну пiд пiджак, другу на ноги i третю на колiна, – не захистили його вiд холоду, коли вiн спав на своiй лавi бiля фонтана в старому парку. Тому вiн дiйшов думки, що вже час переселитися на Острiв, який дасть йому бажаний притулок. Вiн з презирством ставився до всiх подачок мiськiй бiднотi в iм’я благодiйностi. На його думку, закон був милостивiшим, нiж фiлантропiя. У мiстi були численнi громадськi та приватнi благодiйнi установи, де вiн мiг би мати потрiбнi йому скромнi притулок i iжу. Але для такоi гордоi людини, як Сопi, дари благодiйностi були надто обтяжливими. За допомогу з рук фiлантропiв треба було платити якщо не грошима, то приниженням. У благодiйнiй установi треба було приймати ванну – там примушували митись, а за кожний шматок хлiба домагались вiдповiдi на рiзнi iнтимнi запитання. Куди краще бути гостем закону! Там усе робиться за встановленими правилами, зате нiхто безцеремонно не лiзе в особистi справи джентльмена.

Надумавши зимувати на Островi, Сопi вiдразу ж почав здiйснювати свiй задум. До в’язницi вело багато легких шляхiв. Найприемнiший – це розкiшно пообiдати у дорогому ресторанi, а потiм оголосити про свое банкрутство. Вас спокiйненько й без усякого галасу передають полiсменовi, а послужливий суддя зробить далi все, що треба.

Сопi пiдвiвся з лави, вийшов iз скверу й занурився в асфальтове море в тому мiсцi, де зливаються Бродвей i П’ята авеню. Вiн пiшов Бродвеем i зупинився перед яскраво освiтленим рестораном, де вечорами зосереджуеться найкраще з того, що можуть дати виноградна лоза, шовкопряд i протоплазма.

Сопi був упевнений в собi – вiд нижнього гудзика на жилетцi й далi вгору. Вiн був поголений, його пiджак мав пристойний вигляд, а красиву чорну краватку подарувала йому на День Подяки дама-мiсiонерка. Якби йому пощастило, не викликавши пiдозри, дiстатися до столика в ресторанi, успiх був би забезпечений. Та його частина, яку буде видно над столиком, не викличе в офiцiанта нiяких пiдозр. Смажена дичина i пляшка шаблi, думав Сопi, якраз пiдiйдуть. Потiм сир, чорна кава й сигара. Сигару треба брати не дорожче, нiж за долар. Рахунок не буде такий великим, щоб спонукати адмiнiстрацiю кафе до рiзких проявiв мстивостi, а вiн, задоволений i щасливий, вирушить пiсля такоi закуски в подорож до свого зимового притулку.

Але тiльки-но Сопi переступив порiг ресторану, пильне око метрдотеля зачепилося за його потертi штани i стоптанi черевики. Сильнi, вправнi руки швидко повернули його i тихо виштовхнули на вулицю, врятувавши дичину вiд сумноi долi, яка iй загрожувала.

Сопi звернув з Бродвея. Здаеться, епiкурейський шлях на жаданий Острiв вiдрiзано. Треба було вигадати iнший спосiб пробратися до в’язницi.

На розi Шостоi авеню його увагу привернула яскраво освiтлена вiтрина, де за дзеркальним склом були гарно розкладенi товари. Сопi взяв камiнь i пожбурив у вiтрину. З-за рогу почали збiгатись люди, попереду мчав полiсмен. Сопi спокiйно стояв, засунувши руки в кишенi, i посмiхався назустрiч мiдним гудзикам.

– Хто це зробив? – спитав задиханий полiсмен.

– А чи не думаете ви, що можу до цього бути причетним я? – промовив Сопi не без сарказму, проте дружньо, як людина, яка вiтае свое щастя.

Але полiсмен не захотiв сприйняти заяву Сопi навiть як гiпотезу. Люди, якi розбивають вiтрини, не залишаються на мiсцi для переговорiв iз представниками закону. Вони щодуху тiкають. Полiсмен побачив за пiвквартала чоловiка, що бiг за трамваем. Вiн пiдняв свого кийка i кинувся його доганяти. Сопi, обурений до глибини душi, поплентав далi… Друга невдача.

На протилежному боцi вулицi був ресторан без особливих претензiй. Туди заходили люди з великим апетитом i скромним гаманцем. Посуд i повiтря там були важкими, суп i скатертини – благенькими. Сюди Сопi без перешкод провiв своi викривальнi черевики та красномовнi штани. Вiн сiв за столик i проковтнув бiфштекс, млинцi, пампухи та пирiг. А потiм пояснив офiцiантовi, що вiн, Сопi, i навiть найдрiбнiша монета – аж нiяк не друзi.

– Ну, а тепер кличте копа, – сказав Сопi. – І поспiшайте: не примушуйте джентльмена чекати.

– Нiяких копiв! – вiдповiв офiцiант, у якого був солодкий, мов печиво, голос i очi, схожi на вишнi у коктейлi. – Гей, Коне, ходи сюди!

Два офiцiанти так вправно викинули Сопi, що його лiве вухо опинилося на безжальному хiднику. Вiн пiдвiвся, суглоб за суглобом, так, як розгинаеться теслярська лiнiйка, i зчистив пилюку з одягу. Арешт уже видавався рожевою мрiею. Острiв знову вiдступив кудись дуже далеко. Полiсмен, який стояв бiля аптеки, що в сусiдньому будинку, засмiявся i пiшов собi вулицею.

П’ять кварталiв прошкандибав Сопi, перш нiж набрався хоробростi на нову спробу. Цього разу трапилася нагода, яка, на його думку, неодмiнно мала увiнчатися успiхом.

Молода жiнка, скромно i гарно вдягнена, стояла перед вiтриною, зацiкавлено розглядаючи розкладене там приладдя для голiння i чорнильницi, а майже зовсiм поруч сперся на пожежну колонку здоровенний, зовнi дуже суворий полiсмен.

Сопi надумав виступити в ролi огидного i ненависного всiм вуличного ловеласа. Елегантна зовнiшнiсть обраноi жертви i присутнiсть суворого копа давали йому всi пiдстави сподiватися, що скоро вiн вiдчуе на своему плечi приемну руку закону, i зимова квартира на маленькому затишному острiвцi буде йому забезпечена.

Сопi поправив подаровану дамою-мiсiонеркою краватку, витягнув манжети, якi завжди ховались у рукавах, зсунув набакир капелюха i пiдiйшов до молодоi жiнки. Пiдморгнув iй, кашлянув, усмiхнувся i нахабно почав розiгрувати банальну гидку комедiю вуличного залицяння. Краечком ока Сопi бачив, що полiсмен пильно стежить за ним. Молода жiнка вiдступила на кiлька крокiв i знову зосередила свою увагу на тазиках для голiння. Сопi рушив слiдом за нею, нахабно став поруч, трошки пiдняв капелюха i сказав:

– Ах, дорогенька! Чи не хочете погратися у моему садку?

Полiсмен усе ще дивився. Варто було скривдженiй молодiй жiнцi поворухнути пальцем, i Сопi вже мандрував би до раю на Островi. Йому здавалося, що вiн уже вiдчувае приемне тепло полiцейськоi дiльницi. Молода жiнка глянула на нього, простягла руку i вхопила Сопi за рукав.

– Авжеж, Майку! – сказала вона весело. – Почастуеш пивцем? Я б до тебе ранiше озвалась, та коп витрiщився.

Молода жiнка обвилась навколо враженого Сопi, як плющ навколо дуба, i вони вдвох пройшли повз полiсмена. Сопi здавалося, що вiн приречений лишитись на свободi.

На найближчому розi вiн позбувся своеi супутницi i втiк.

Зупинився у кварталi, де ввечерi розливалося цiле море свiтла, де однаково легкими були серця, любовнi клятви i музика. Жiнки в хутрах i чоловiки в зимових пальтах весело перемовлялися на холодному вiтрi. Раптом страх охопив Сопi: може, хтось його заворожив вiд арешту? Вiд цiеi думки Сопi мало не охопила панiка, i, проминаючи полiсмена, який велично стояв перед яскраво освiтленим театром, вiн ухопився за соломинку «порушення громадського спокою».

Сопi щодуху почав горлати хрипким голосом якусь п’яну пiсню. Вiн танцював, кричав, завивав на тротуарi i як тiльки мiг порушував той спокiй.

Полiсмен покрутив кийка, одвернувся вiд Сопi й пояснив перехожому:

– Це один з тих йельських студентiв. Вони сьогоднi святкують свою перемогу над футбольною командою Хартфордського коледжу. Трохи галасу, але нiчого небезпечного. Ми маемо iнструкцiю не заважати iм.

Безутiшний Сопi припинив своi марнi спроби. Невже жоден полiсмен не схопить його за барки? Уява малювала йому Острiв як недосяжну Аркадiю. Сопi застебнув свiй пiдбитий вiтром пiджак: холод ставав дедалi пронизливiшим.

У тютюновiй крамницi вiн побачив добре вдягненого чоловiка, який прикурював сигару вiд газового рiжка. Свою шовкову парасольку вiн залишив бiля входу. Сопi ввiйшов до крамницi, взяв парасольку i поволi вийшов. Чоловiк, що прикурював сигару, поспiшив за ним.

– Це моя парасолька, – твердо сказав вiн.

– Та ну? – глузливо посмiхнувся Сопi, додаючи до дрiбноi крадiжки образу.

– У такому разi вам треба було б гукнути полiсмена. Я справдi взяв вашу парасольку. Чому ж ви не кличете копа? Онде вiн стоiть на розi.

Господар парасольки йшов уже повiльнiше. Сопi теж уже передчував, що й на цей раз щастя зрадить його. Полiсмен зацiкавлено дивився на цю пару.

– Звичайно, – сказав чоловiк iз сигарою, – бачите… ну, трапляються такi помилки… я… якщо це ваша парасолька, то, сподiваюсь, ви пробачите менi… я ненароком узяв ii сьогоднi в ресторанi… якщо ви впiзнали свою парасольку… я сподiваюсь, ви…

– Авжеж, це моя парасолька, – сердито промовив Сопi.

Колишнiй власник парасольки вiдступив. Полiсмен хутенько подався допомогти високiй блондинцi в манто перейти вулицю, бо за два квартали з’явився трамвай.

Сопi попрямував на схiд вулицею, спотвореною ремонтними роботами. Спересердя вiн викинув парасольку в якусь яму, бурмочучи прокляття на адресу людей у шоломах i з кийками. Йому хотiлося впiйматися iм до рук, а вони, здавалося, ставились до нього, як до негрiшного Папи Римського.

Нарештi Сопi опинився на однiй зi схiдних авеню, де не було нi гомону, нi метушнi. І рушив у напрямку Медiсон-скверу, бо iнстинкт, який тягне людину додому, спрацьовуе навiть тодi, коли домiвкою е лава у парку.

На одному дуже тихому розi вулицi Сопi зупинився. Тут стояла стара, химерна церква з високим шпилястим дахом. Крiзь фiолетовi шибки вiкна лилося м’яке свiтло. Певно, органiст грав хорал, який мав виконати пiд час вiдправи в недiлю, бо до вух Сопi долетiли солодкi звуки музицi, i вiн завмер, притулившись до завиткiв чавунноi огорожi.

Високо в небi свiтив спокiйний мiсяць; екiпажiв та перехожих було небагато; пiд карнизами сонно цвiрiнькали горобцi – можна було подумати, що ви на сiльському кладовищi. І хорал, що його виконував органiст, мiцно прикував Сопi до чавунноi огорожi, бо вiн добре знався на музицi з тих днiв, коли в його життi були мати, троянди, плани на майбутне, друзi, чистi думки i комiрцi.

Пiд впливом музики, яка линула iз староi церкви, у зворушенiй душi Сопi сталася раптова дивовижна змiна. Вiн з жахом побачив безодню, в яку впав, ганебнi днi, негiднi бажання, мертвi надii, занедбанi здiбностi i насущнi прагнення, з яких складалося його життя.

І серце його, наче у вiдповiдь на цi новi почуття, забилося сильнiше. Вiн раптом вiдчув у собi достатньо сил, щоб боротися з лихою долею. Вiн вибереться з цього бруду, вiн знову стане людиною, вiн переможе зло, яке заполонило його. Вiн ще порiвняно молодий, у нього е час. Треба оживити в собi давнi палкi поривання i невiдступно йти за ними. Урочистi й солодкi звуки органа зробили в його душi переворот. Завтра вiн пiде в метушливу дiлову частину мiста i знайде собi роботу. Один торговець хутром пропонував йому колись мiсце водiя. Завтра вiн знайде цього торговця i попросить узяти його на те мiсце. Вiн знову буде людиною. Вiн буде…

Сопi вiдчув, як чиясь рука лягла на його плече. Вiн рвучко озирнувся i побачив широке обличчя полiсмена.

– Що ви тут робите? – спитав охоронець закону.

– Нiчого, – вiдповiв Сопi.

– Тодi ходiмо, – сказав полiсмен.

– Три мiсяцi на Островi, – винiс вирок суддя на другий день уранцi.




Долоня Тобiна


Якось ми з Тобiном поiхали на Конi-Айленд. У нас було чотири долари на двох, а Тобiну треба було розвiятись. Його кохана Кетi Магорнер з графства Слiго три мiсяцi тому приiхала до Америки i зникла. При нiй були двiстi доларiв заощаджень i сотня, виручена вiд продажу Тобiновоi спадщини – маленького будиночка i свинi. Пiсля того, як Тобiн одержав листа, в якому вона писала, що виiжджае до нього, про неi не було бiльше жодноi вiстки. Тобiн давав об’яви у газетах, але дiвчина не знайшлась.

Так от, поiхали ми з Тобiном на Конi-Айленд, сподiваючись, що рiзнi атракцiони i пахощi поп-корну розвiють тугу в його серцi. Але Тобiн був важкодумом, i журба мiцно застрягла у його грудях. Вiн, зцiпивши зуби, дивився на повiтрянi кулi, вiн проклинав кiно i, хоч жодного разу не вiдмовився вiд пропозицii випити, зневажливо вiдвернувся вiд лялькового театру i ладен був побити усiх фотографiв.

Тодi я повiв його на одну з бiчних алей, де атракцiони були трохи менш настирливими. Бiля невеличкого, шiсть на вiсiм футiв, балагана Тобiн зупинився, i щось людське з’явилось у його поглядi.

– Тут, – сказав вiн, – я розвiю свою журбу. Чудова хiромантка з-над Нiлу дослiдить долоню моеi руки, i я дiзнаюся, чи трапиться те, що мае трапитись.

Тобiн вiрив у всiлякi прикмети i надприроднi явища. Вiн мав сталi переконання щодо таких речей як чорнi коти, щасливi номери i прогнози погоди у газетах.

Ми увiйшли в цей чудесний курник, де для таемничостi були розвiшанi червонi простирадла i малюнки рук, на яких лiнii перехрещувались, як рейки на залiзничному вузлi. Напис над дверима повiдомляв, що у цьому курнику перебувала мадам Зозо, египетська хiромантка. Мадам була гладкою жiнкою у червоному джемперi з вигаптованими на ньому закарлючками i чудернацькими створiннями. Тобiн дав iй десять центiв i простяг руку. Вона взяла його руку – рiдну сестру копита ломовоi коняки – i подивилася, чи не прийшов вiн бува за пiдковою.

– Чоловiче, – сказала мадам Зозо, – лiнii вашоi кiнцiвки показують…

– Це зовсiм не нога, – перебив ii Тобiн. – Звичайно, вона не дуже красива, але це моя долоня.

– Лiнii показують, – вела далi мадам, – що у вашому життi сталося нещастя. І воно не останне. Гора Венери, – чи, може, це просто синець вiд каменя, – показуе, що ви закоханi. Ви мали клопiт, причиною якого була ваша кохана.

– Це вона про Кетi Магорнер згадуе, – голосно зашепотiв Тобiн, нахиляючись до мене.

– Я бачу, – сказала хiромантка, – багато журби та нещастя через когось, кого ви не можете забути. Я бачу лiнii, якi вказують на лiтеру «К» i лiтеру «М» у ii iменi.

– Вiст! – зауважив Тобiн. – Чуеш, що вона говорить?

– Стережiться, – продовжила хiромантка, – темного чоловiка i свiтлоi жiнки: вони принесуть вам неприемностi. Дуже скоро ви попливете i зазнаете фiнансовоi втрати. Я бачу лiнiю, яка принесе вам щастя. Є чоловiк, який увiйде в ваше життя i приверне до вас удачу. Ви пiзнаете його за гачкуватим носом.

– А iм’я його там е? – поцiкавився Тобiн. – Було б зручнiше привiтатись до нього, коли вiн почне навалювати менi щастя.

– Його iм’я, – каже хiромантка, прикидаючись замисленою, – не написане лiнiями, але вони показують, що воно мае бути довгим i у ньому повинна бути лiтера «о». Я нiчого бiльше не можу сказати. Бувайте здоровi! Не загороджуйте дверi.

– Дивно, звiдки вона все це знае, – сказав Тобiн дорогою.

Коли ми проштовхувались бiля ворiт, якийсь темношкiрий зачепив запаленою сигарою Тобiна за вухо i почались проблеми. Тобiн вдарив його по шиi, жiнки заверещали, i менi довелось витягати його з натовпу, поки не з’явилась полiцiя. Тобiн завжди бував у небезпечному настроi, коли веселився.

Ми повертались пароплавом, i коли почули оклик «Кому потрiбнi послуги офiцiанта?», Тобiн хотiв вiдгукнутися, забажавши вихилити кухоль пива, але, обмацавши кишенi, з’ясував, що вони порожнi. Хтось зацiкавився його грiшми пiд час бiйки. Так ми i сидiли з сухими горлянками на лавах, слухаючи, як iталiйцi вигравали на скрипках на палубi. Як би там не було, настрiй у Тобiна погiршав порiвняно з початковим добрим гумором.

На лавi напроти поручнiв сидiла молода жiнка з дуже свiтлим волоссям i вдягнена так, як одягаються пасажирки шикарних автомобiлiв. Проходячи повз неi, Тобiн ненароком зачепив ii за ногу i, оскiльки вiн завжди дуже люб’язний з дамами, коли бувае напiдпитку, спробував зняти свого капелюха, щоб вибачитись. Але замiсть того збив капелюха з голови, i вiтер знiс його за борт.

Тобiн повернувся назад i сiв, а я вирiшив приглядати за ним, бо напастi сипались на нього одна за одною. У таких випадках у нього зазвичай з’являлось бажання побити когось, хто був найкраще одягнений, а зараз вiн мiг би навiть спробувати взяти на себе командування пароплавом.

Коли раптом Тобiн схопив мене за руку i прорiк схвильовано:

– Джоне, ти знаеш, що ми зараз робимо? Ми пливемо!

– Нiчого, – кажу я. – Заспокойся. За десять хвилин пароплав пристане.

– Глянь, – каже вiн, – на цю бiляву жiнку, що сидить он там. А пам’ятаеш чорношкiрого, який припiк менi вухо? А хiба не втратив я грошi? Там було аж долар шiстдесят п’ять центiв.

Я думав, що вiн просто пiдсумовуе своi невдачi, щоб знайти для несамовитостi виправдання, як це звичайно роблять усi люди, i тому спробував переконати його, що всi цi невдачi – просто дурницi.

– Слухай, – каже Тобiн. – Тобi не дано оцiнити дар пророцтва чи розумiти тих, кого веде натхнення. Що сказала тобi дама-хiромантка по моiй руцi? Тепер це вiдбуваеться на твоiх очах. «Стережiться, – сказала вона, – темного чоловiка i свiтлоi жiнки: вони принесуть вам прикрощi». Хiба ти забув про того темношкiрого, хоч i вiн мав трохи прикрощiв вiд мого стусана? Чи бачив ти свiтлiшу жiнку, нiж та блондинка, через яку мiй капелюх упав у воду? І де, нарештi, той долар шiстдесят п’ять центiв, якi були у моiй жилетцi, коли ми вийшли з тиру?

Здавалося, що, коли розставити подii, як це зробив Тобiн, вони дiйсно пiдтверджували правильнiсть провiщення, але, на мою думку, такi нещастя могли спiткати кожного на Конi-Айлендi i без будь-якоi хiромантii.

Тобiн пiдвiвся i почав походжати по палубi, пильно придивляючись до пасажирiв своiми маленькими червоними очицями. Я спитав його, у чому причина цих маневрiв: нiколи не знаеш, що Тобiн мае на думцi, поки вiн не вiзьметься це здiйснювати.

– Слiд тобi знати, – каже вiн, – що я чекаю порятунку, який обiцяли менi лiнii моеi долонi. Я шукаю чоловiка з гачкуватим носом, який мае принести щастя. Це едине, що нас врятуе. Джоне, чи бачив ти коли у своему життi бiльшу банду чортових прямоносих?

Пароплав причалив о пiв на десяту, ми вийшли i попрямували у мiсто по Двадцять другiй вулицi. Тобiн був без капелюха.

На розi вулицi пiд газовим лiхтарем стояв чоловiк i дивився поверх рейок надземноi залiзницi на мiсяць. Це був високий чоловiк, порядно вдягнений, з сигарою у зубах, i я помiтив, що його нiс, робив два вигини мiж перенiссям i кiнчиком носа, як вигини змii. Тобiн також вiдразу помiтив його, i я почув, як важко вiн почав дихати, наче кiнь, з якого знiмають сiдло. Вiн навпростець пiдiйшов до цього чоловiка, i я разом з ним.

– Добривечiр вам! – каже йому Тобiн.

Чоловiк вийняв з рота сигару i вичавив з себе дружне привiтання.

– А чи не скажете ви нам ваше iм’я i таким чином дасте нам змогу побачити його величину? – питае Тобiн. – Можливо, нам доведеться з вами познайомитись.

– Мое iм’я, – ввiчливо вiдповiв чоловiк, – Фрiденхаусман – Максiмус Г. Фрiденхаусман.

– Довжина пiдходить, – зауважив Тобiн. – А чи не вживаете ви десь «о» при написаннi вашого iменi?

– Нi, не вживаю, – каже чоловiк.

– А його можна написати з «о»? – стривожився Тобiн.

– Якщо ваша совiсть дозволить вам, – сказав носач, – i якщо не маете дригу до iноземних мов, можете щоб вдовольнитися, всунути цю лiтеру у передостаннiй склад.

– Це добре, – сказав Тобiн. – Ми – Джон Малоун i Данiель Тобiн.

– Дуже приемно познайомитись, – вiдповiв чоловiк, вклоняючись. – А тепер, оскiльки я ще не зрозумiв, нащо вам було скликати нараду з питань правопису на розi вулицi, можливо, ви наведете якiсь розумнi виправдання вашоi вольностi?

– За двома ознаками, – вiдповiдав Тобiн, намагаючись пояснити все, – якi ви назвали, i якi египетська хiромантка прочитала на долонi моеi руки, ви повиннi вiдшкодувати менi удачу за всi цi лiнii турбот, що ведуть до чорного та блондинки, якiй наступили на ногу на пароплавi, не кажучи вже про фiнансову втрату в розмiрi долара шiстдесяти п’яти центiв. Досi все збувалося.

Чоловiк припинив курити i глянув на мене.

– Чи е у вас якiсь поправки до цiеi заяви, чи й ви такий же? Зважаючи на ваш вигляд, я думав ви за ним доглядаете.

– Нiяких, – вiдповiв я, – крiм того, що на вигляд ви, як одна пiдкова на iншу, схожi на картинку удачi, написаноi на руцi мого друга. Якщо ж нi, я не знаю, що й казати, – мабуть, брешуть тi лiнii.

– Ви один одного вартi, – сказав носатий чоловiк, шукаючи очима полiсмена. – Я вже насолодився вашою компанiею. На добранiч.

Промовивши це, вiн всунув до рота свою сигару i поспiхом перейшов на другий бiк вулицi. Але Тобiн не вiдстав вiд нього i закрокував з одного боку, а я – з iншого.

– Що таке? – вiн зупинився i зсунув капелюх на потилицю. – Ви йдете за мною? Я вже сказав вам, що дуже радий був познайомитись. Але тепер едине мое бажання – спекатися вас. Я йду додому.

– Ідiть собi, – й каже Тобiн i гладить його по рукаву. – Справдi, iдiть собi додому. А я сидiтиму перед дверима вашого будинку до ранку, поки ви не вийдете. Бо тiльки ви можете зняти з мене прокляття чорного, блондинки i збиткiв на долар шiстдесят п’ять центiв.

– Якась маячня, – сказав чоловiк, звертаючись до мене, як до бiльш помiркованого психа. – Чи не краще було б вам забрати його додому?

– Послухайте, – кажу я йому. – Данiель Тобiн при своему розумi. Може, його думки трохи безладнi: вiн випив достатньо, щоб розхвилюватись, але це не означае, що вiн не сповна розуму. Вiн керуеться своiми уявленнями та забобонами, про якi я вам усе поясню.

Сказавши так, я виклав йому iсторiю про даму-хiромантку i про те, що йому випало стати знаряддям щасливоi долi.

– Тепер вам зрозумiло, – закiнчив я, – яка моя доля у цiй приключцi? Я друг мого друга Тобiна саме так, як я це розумiю. Неважко бути другом мазунчика долi, бо це вигiдно. Та й другом бiдаря – теж: зроблять iз вас святого, ще й портрети вашi надрукують – з сиротиною, яку ви тримаете однiею рукою, i з вiдерцем вугiлля у другiй. Найважче тому, хто дружить з повним дурником. От це менi й дiсталося, – кажу, – бо, як на мене, з долонi долi не питають, окрiм, хiба що, тiеi, яку залишив держак кайла. І хоч, можливо, нiс у вас найгачкуватiший у Нью-Йорку, не думаю, щоб усi вiщуни, разом узятi, витиснули з вас бодай краплю удачi. Але лiнii на руцi у Деннi справдi вказують на вас, то ж я пiдтримуватиму його доти, доки вiн сам не переконаеться, що взяти з вас нiчого.

І чоловiк раптом почав розкотисто смiятися. Вiн сперся на стiну будинку i довго реготав. Потiм вiн поплескав мене i Тобiна по плечах i взяв кожного попiд руку.

– Був неправий, – вiдказав вiн. – Хiба мiг я сподiватись, що на розi вулицi зi мною трапиться така приемна i чудова пригода? Менi здавалося, що ви не вартi уваги. Тут зовсiм близенько е невеличке кафе – якраз, щоб розважитись з такими цiкавими людьми. Ходiмо туди, вип’емо i побалакаемо про марноту сущого.

Говорячи так, вiн повiв нас iз Тобiном до окремого кабiнету, замовив напоi i заплатив за них. Ми курили сигари, i вiн дивився на нас, як на рiдних братiв.

– Мушу вам сказати, – сказав цей посланець долi, – що моею професiею е те, що зветься лiтературою. Я виходжу ночами з дому i блукаю, вишукуючи у людях дивацтва й iстину у небесах. Коли ви мене зустрiли, я роздумував про надземну залiзницю у зв’язку з головним свiтилом ночi. Швидкiсна надземка – це поезiя й мистецтво. Мiсяць – нудне мертве тiло у безсенсовному русi. Але це лише особистi думки, бо лiтература мае своi окремi закони. Я сподiваюсь написати книгу, у якiй поясню дивнi речi, якi я вiдкрив у життi.

– Ви збираетесь всунути мене у книжку! – сказав Тобiн швидко. – Мене – у книжку?

– Нi, я цього не зроблю, – вiдповiв чоловiк, – бо ви не умiститесь пiд обкладинку. Нi. Найкраще, що я можу зробити, – це одержати вiд вас насолоду самому, бо ще не прийшов час зламати обмеження друку. Ви виглядали б фантастичним типом. І все ж тiльки я сам мушу випити цю чашу насолоди. Але дякую вам, хлопцi, повiрте, я справдi вдячний.

– Ваше базiкання, – каже Тобiн, пихкаючи крiзь своi вуса i б’ючи кулаком по столу, – це тiльки огиднi випади проти мого терпiння. Через ваш нiс-гачок менi було обiцяне щастя, але ви приносите плодiв не бiльше, нiж барабанна паличка. Своiми балачками ви, як вiтер, що дме крiзь дiрку. Певна рiч, тепер я подумав би, що моя долоня збрехала, але, оскiльки виявилися правдою чорний i блондинка, i…

– Помовчте, – вiдказав гачконосий здоровило. – Чи ви зневiрилися у моiй фiзiономii? Мiй нiс зробить все, що зможе. Наповнимо знову цi склянки, бо птахiв в головi треба добре поiти, iнакше вони захирiють у сухiй моральнiй атмосферi.

Так от, цей лiтератор зробив, на мою думку, добре, охоче розрахувавшись за все, бо наш з Тобiном капiтал був остаточно вичерпаний пророцтвами. Але Тобiн вважав себе скривдженим, i, хоч i пив спокiйно, його очi наливались кров’ю.

Через якийсь час ми вибрались звiдти, бо була вже одинадцята година, i постояли трохи на тротуарi. Тодi чоловiк сказав, що йому час повертатись додому i запросив нас до себе. Так ми пройшли два квартали i завернули у провулок, вздовж якого тягнулися цеглянi будинки з високими ганками i залiзними огорожами. Чоловiк пiдiйшов до одного з них i глянув на верхнi вiкна, якi вже були темнi.

– Це i е мое скромне помешкання, – каже вiн. – За всiма ознаками, моя дружина уже пiшла спочивати, i тому я ризикну проявити трохи гостинностi. Я хотiв би, щоб ви зайшли до нижньоi кiмнати, де ми обiдаемо, i перекусили. Там знайдеться трохи смачноi холодноi качки, сир i пляшка-двi елю. Заходьте, будь ласка, бо я перед вами в боргу за задоволення.

Нашi з Тобiном апетит i совiсть були схильнi прийняти цю пропозицiю, хоч Тобiну з його забобонами важко було повiрити, що саме кiлька склянок елю i холодна качка i означають щастя, обiцяне у вiдповiдностi з лiнiями на його долонi.

– Спускайтеся вниз цими сходами, – припрошував чоловiк з гачкуватим носом, – а я пiду наверх i вiдчиню вам. Я скажу новiй дiвчинi, що працюе у нас на кухнi, зварити вам кави. Як на молоду iрландку, що прибула до Америки лише три мiсяцi тому, Кетi Магорнер чудово готуе каву. Заходьте, – повторив чоловiк, – а я зараз пошлю ii до вас.




Роман бiржового маклера


Пiтчер, довiрений клерк у конторi бiржового маклера Гарвi Максвела, дозволив своему зазвичай незворушному обличчю виразити деяку цiкавiсть i здивування, коли о пiв на десяту ранку до контори швидко увiйшов його роботодавець у супроводi молодоi стенографiстки. Квапливо промовивши «доброго ранку, Пiтчере», вiн кинувся до свого столу так, нiби збирався перестрибнути через нього, i вiдразу поринув у величезну купу листiв та телеграм, що чекали на нього.

Молода стенографiстка працювала у Максвела вже рiк. То була красива жiнка, але в цiй красi не було нiчогiсiнько стенографiчного. Вона зневажала пишнiсть чарiвноi зачiски Помпадур. Вона не носила нi ланцюжкiв, нi браслетiв, нi медальйонiв. У неi не було такого вигляду, нiби вона завжди готова прийняти запрошення на обiд. На нiй була проста сiра сукня, яка, проте, рiвно i скромно облягала ii постать. І строгий чорний капелюшок-тюрбан прикрашало золотаво-зелене перо папуги. Цього ранку вона наче свiтилась м’яким, сором’язливим свiтлом, ii очi замрiяно сяяли, щоки були схожi на персиковий цвiт, на щасливому обличчi мiнилися спогади.

У своему стриманому зацiкавленнi Пiтчер помiтив, що цього ранку вона поводиться трохи не так, як завжди. Замiсть того, щоб пройти прямо до сумiжноi кiмнати, де стояв ii стiл, вона нерiшуче затрималась у конторi. Раз навiть пiдiйшла до столу Максвела досить близько, щоб вiн мiг помiтити ii.

Людина, що сидить за столом, – бiльше не людина. Це заклопотаний нью-йоркський маклер – машина, у якiй дзижчать колiщата i розмотуються пружини.

– Ну, в чому рiч? Що таке? – рiзко спитав Максвел. Розпечатана пошта лежала на його столi, як кучугура бутафорного снiгу. Його гострi сiрi очi, байдужi й холоднi, блиснули на неi майже неприязно.

– Нiчого, – вiдповiла стенографiстка i, всмiхаючись, вiдiйшла.

– Мiстере Пiтчер, – звернулась вона до довiреного клерка, – мiстер Максвел казав вам учора про нову стенографiстку?

– Так, – вiдповiв Пiтчер. – Вiн велiв менi знайти нову стенографiстку. Вчора пiсля обiду я сповiстив у бюро, щоб вони сьогоднi зранку прислали кiлька зразкiв. Вже за чверть десята, а жоден модний капелюшок i жодна паличка ананасноi жувальноi гумки ще не з’являлась.

– Тодi я працюватиму, як завжди, – сказала молода жiнка, – поки хтось не прийде на мое мiсце.

І вона вiдразу пiшла до свого столу й повiсила чорний капелюшок-тюрбан з золотаво-зеленим пером папуги на звичне мiсце.

Той, кому не доводилося бачити гарячковоi дiяльностi заклопотаного манхеттенського маклера за роботою, не може вважатися справжнiм знавцем антропологii. Поет оспiвуе «переповнену до вiнця годину славного життя». Година маклера не тiльки переповнена, хвилини й секунди в нiй тримаються за ременi й висять на буферах та пiднiжках переднiх i заднiх платформ.

Сьогоднi ж у Гарвi Максвела був гарячий день. Телеграфний апарат почав конвульсивно розмотувати свою стрiчку, телефон на столi слабував на хронiчнi припадки дзижчання. Контору заповнював натовп людей, якi зверталися до нього через бар’ер – хто весело, хто рiзко, хто гнiвно, хто схвильовано. Вбiгали i вибiгали посильнi з листами й телеграмами, клерки контори бiгали i стрибали, як матроси пiд час шторму. Навiть на обличчi Пiтчера з’явилося щось схоже на пожвавлення.

На бiржi бушували урагани та снiговi бурi, виникали обвали, ожеледi та виверження вулканiв, i усi цi стихiйнi лиха вiдбувалися в мiнiатюрi в конторi маклера. Максвел вiдсунув стiлець до стiни й укладав угоди, танцюючи, як балерина на пуантах. Вiн стрибав вiд телеграфного апарата до телефону, вiд столу до дверей з професiйною спритнiстю арлекiна.

Серед цього дедалi зростаючого напруження маклер раптом помiтив перед собою високо закручений френзель золотавого волосся, над яким похитувався балдахiн з оксамиту i страусових пер, торбинка iз штучного хутра та низку великих, завбiльшки з добрячий горiх, коралiв, на кiнцi якоi, десь аж бiля пiдлоги, бовталося срiбне сердечко. З цими аксесуарами була зв’язана самовпевнена молода особа. Поряд iз нею стояв Пiтчер, готовий пояснити ii появу.

– Це з стенографiчного бюро, щодо мiсця, – сказав Пiтчер.

Максвел обернувся; в руках у нього були папери i телеграфнi стрiчки.

– Якого ще мiсця? – спитав вiн, насупившись.

– Мiсця стенографiстки, – вiдповiв Пiтчер. – Вчора ви наказали менi подзвонити в бюро, щоб сьогоднi вранцi прислали нову стенографiстку.

– Ви збожеволiли, Пiтчере, – сказав Максвел. – Як я мiг дати вам таке розпорядження? Мiс Леслi вже цiлий рiк, вiдколи вона тут, чудово працюе. Мiсце залишиться за нею, поки вона сама не надумае вiдмовитись од нього. У нас нема вiльних мiсць, мадам. Повiдомте бюро, Пiтчере, i нiкого бiльше до мене не водiть…

Срiбне сердечко з обуренням залишило контору, незалежно погойдуючись i зачiпаючи конторськi меблi. Пiтчер, вибравши хвилинку, зауважив бухгалтеровi, що «старий», що не день, стае все бiльше неуважним та забудькуватим.

Натиск невiдкладних справ ставав дедалi бiльшим, темп роботи зростав. На бiржi топтали i шматували з пiвдюжини акцiй, у якi клiенти Максвела вклали великi грошi. Накази про купiвлю та продаж лiтали туди-сюди, як ластiвки. Пiд загрозою була частина власного портфеля акцiй Максвела, i вiн працював з величезним напруженням, мов складна, чутлива i сильна машина, запущена на повну потужнiсть; не вагаючись, вiн вчасно знаходив потрiбнi слова, рiшення i дiяв швидко й точно, як годинниковий механiзм. Акцii та облiгацii, кредити й iпотеки, прибутки й цiннi папери – це був свiт фiнансiв, i в ньому не було мiсця нi для свiту людини, нi для свiту природи.

Коли прийшла пора обiду, цей вир на якийсь час трохи вщух.

Максвел стояв бiля столу, в руках у нього було повно телеграм та меморандумiв; за праве вухо вiн заклав авторучку, скуйовджене волосся пасмами спадало йому на лоба. Вiкно було вiдчинене, бо мила двiрничка Весна вже вмикала радiатори парового опалення землi.

І через вiкно в кiмнату проникали – може, випадково – чудовi пахощi, тонкий запах бузку, який змусив маклера на мить завмерти. Бо цей запах належав мiс Леслi. Це був ii запах, i тiльки ii.

Цей запах поставив ii перед ним – видиму, майже реальну. Свiт фiнансiв раптом стягнувся у цятку. А вона була в сусiднiй кiмнатi, за якихось двадцять крокiв.

– Їй-богу, я це зроблю, – мовив Максвел напiвголосно. – Зараз я ii спитаю. Дивно, як я ранiше не зробив цього.

З поспiшнiстю бiржового гравця, який намагаеться покрити недостачу вже проданих товарiв, вiн кинувся в сумiжну кiмнату до столу стенографiстки.

Вона глянула на нього i всмiхнулась. Легкий рум’янець зарожевiв на ii щоках, а погляд у неi був лагiдний i щирий. Максвел сперся лiктем на ii стiл. Вiн усе ще тримав у руках купу паперiв, а за вухом у нього стирчала авторучка.

– Мiс Леслi, – поспiхом почав вiн, – я маю щонайбiльше хвилину вiльного часу. За цю хвилину хочу вам щось сказати. Чи згоднi ви стати моею дружиною? У мене не було часу залицятися до вас, як це звичайно роблять, але я справдi люблю вас. Кажiть, будь ласка, швидше – тi хлопцi вибивають останнiй дух з «Об’еднаних Тихоокеанських».

– Ой, що ти говориш? – вигукнула молода жiнка. Вона пiдхопилася i дивилася на нього широко розплющеними очима.

– Ви не розумiете мене? – занепокоено спитав Максвел. – Я хочу, щоб ви вийшли за мене замiж. Я люблю вас, мiс Леслi. Я давно хотiв вам сказати про це й ось урвав вiльну хвилину, поки там трохи стихло. О, знову мене кличуть до телефону! Скажiть iм, щоб почекали хвилинку, Пiтчере. То як, мiс Леслi?

Стенографiстка повелася дуже дивно. Спершу, здавалось, вона здивувалась, з ii розгублених очей потекли сльози, а потiм вона радiсно всмiхнулась крiзь сльози i нiжно обняла однiею рукою маклера за шию.

– Тепер я розумiю, – сказала вона лагiдно. – Це все робота, вона вибила на якийсь час iз твоеi голови все iнше. А спершу я злякалась. Невже ти забув, Гарвi? Ми ж обвiнчалися вчора о восьмiй вечора в Маленькiй церквi за рогом.




Короткий трiумф Тiльдi


Якщо ви не знаете iдальнi-ресторану Богля, ви багато втратили. Бо якщо ви один з тих щасливцiв, хто обiдае дорого, вам слiд було б поцiкавитись, як споживае продовольство iнша половина людства. Коли ж ви належите до тiеi половини, для якоi поданий офiцiантом рахунок е подiею, то вам слiд познайомитися з Боглем, бо там ви одержите за своi грошi те, що вам належиться (принаймнi за кiлькiстю).

Ресторан Богля мiститься на головнiй магiстралi буржуазного кварталу, бульварi Брауна-Джонса-Робiнсона – на Восьмiй авеню. У залi два ряди столикiв, по шiсть у кожному ряду. На кожному столику – пiдставка з пляшечками з рiзними приправами. Із перцiвницi можна витрусити хмарку чогось меланхолiйного, без смаку, як вулканiчний пил. Можете й не сподiватися, що вам пощастить добути щось iз сiльницi. Навiть людина, здатна витиснути червоний сiк з бiлоi рiпи, зазнае поразки, якщо захоче видобути сiль з Боглевоi сiльницi. На кожному столi стоiть також пляшечка пiдробки того соусу, що виготовляеться «за рецептом одного iндiйського раджi».

За касою сидить Богль, холодний, повiльний, грiзний i корисливий, вiн приймае грошi. Виглядаючи з-за гори зубочисток, Богль дае вам здачу, наколюе ваш чек i уривчасто, як жаба, квакае кiлька слiв про погоду. Найкраще – не ризикувати й обмежитися пiдтвердженням його метеорологiчних висновкiв. Ви не друг Богля, ви тiльки випадковий вiдвiдувач – прийшли до нього поiсти i, можливо, не зустрiнетеся з ним до того дня, коли сурма Гавриiла скличе всiх на останнiй обiд. Так от, берiть здачу i йдiть собi – пiд три чорти. Такi до вас у Богля почуття.

Вiдвiдувачiв Богля обслуговували двi офiцiантки та Голос. Одну з них звали Ейлiн. Вона була високою, гарною, жвавою, привiтною й умiла пожартувати. Їi прiзвище? У ресторанi Богля потреби у прiзвищах було не бiльше, нiж у чашах для сполiскування пальцiв.

Другу офiцiантку звали Тiльдi. Чому неодмiнно – Матiльда? Вслухайтесь iще раз: Тiльдi, Тiльдi. Тiльдi була кремезною, некрасивою i прагнула всiм вгодити. Перечитайте останне речення разiв два-три – i ви побачите, що в ньому е певний сенс.

Голос у ресторанi Богля був невидимкою. Вiн виходив iз кухнi i не вiдзначався оригiнальнiстю. Це був неосвiчений Голос, який задовольнявся повторенням кулiнарних вигукiв офiцiанток.

Сподiваюсь, вам не набридне слухати, якщо я знову нагадаю, що Ейлiн була красивою. Якби вона одягла вбрання у кiлькасот доларiв та пройшлася в ньому на Великдень вулицею i ви б побачили ii, то й самi поспiшили б сказати те саме. Клiенти ресторану Богля були ii рабами. Вона вмiла обслуговувати вiдразу шiсть столикiв. Тi, що квапилися, стримували свое нетерпiння заради насолоди помилуватись ii швидкими руками та грацiйною поставою. Тi, що вже поiли замовляли ще щось, щоб побути в сяйвi ii усмiшок. Кожен чоловiк, – а вiдвiдувачами були переважно чоловiки, – намагався справити на неi враження.

Ейлiн умiла обмiнюватись жартами одночасно з десятком клiентiв i робила це прекрасно. Кожна ii усмiшка влучала, як дробинки з дробовика, в багато сердець. І в той же час вона проявляла дива спритностi, подаючи замовленi свинину з квасолею, рагу, яечню, ковбасу з пшеничним соусом та iншi страви у пательнях i сотейниках. Цi бенкети, флiрт i веселi дотепи робили ресторан Богля дуже схожим на салон, у якому Ейлiн грала роль мадам Рекам’е.

Навiть випадковi клiенти захоплювались чарiвною Ейлiн, а постiйнi вiдвiдувачi були просто закоханi в неi. Мiж ними iснувало серйозне суперництво. Ейлiн могла б мати ангажемент вiд своiх залицяльникiв хоч щовечора. Щонайменше двiчi на тиждень хтось iз них водив ii до театру чи на танцi. Один гладкий джентльмен, якого вони з Тiльдi прозвали мiж собою Кабаном, подарував iй перстень з бiрюзою. Другий, що працював у ремонтнiй майстернi трамвайноi компанii i дiстав прiзвисько Нахаба, збирався подарувати iй пуделя, тiльки-но його брат-вiзник отримае контракт на Дев’ятiй вулицi. А чоловiк, який завжди замовляв свинячi реберця зi шпинатом i казав, що вiн бiржовий маклер, запросив ii на «Парсифаля».

– Я не знаю, де цей Парсифаль, – завважила Ейлiн, обговорюючи все з Тiльдi, – але не зроблю й стiбка на своiй дорожнiй сукнi, доки у мене на пальцi не буде обручки. Правильно чи нi?

А Тiльдi…

У ресторанi Богля, повному пари, балаканини та запаху капусти, назрiвала душевна трагедiя. До Тiльдi, незграбноi, з приплюснутим носом, волоссям кольору соломи та ластовинням на обличчi, нiхто нiколи не залицявся. Чоловiки не проводжали ii поглядом, коли вона бiгала туди й сюди по ресторану, за винятком тих випадкiв, коли вони, голоднi, як вовки, виглядали замовлену страву. Жоден з них не жартував з нею, викликаючи на кокетливий обмiн дотепами. Жоден з них не зачiпав ii вранцi, як Ейлiн, i, коли траплялися якiсь затримки зi снiданками, не казав iй, що вона, певно, вчора допiзна гуляла й тому сьогоднi невиспана. Нiхто не дарував iй персня з бiрюзою i не кликав ii у мандрiвку до таемничого, далекого «Парсифалю».

Тiльдi була хорошою офiцiанткою, i чоловiки терпiли ii. Тi, що сидiли за ii столиками, перемовлялися з нею короткими цитатками з меню, а потiм уже зовсiм iншим голосом зверталися до красунi Ейлiн. Вони крутилися на стiльцях, щоб десь побачити Ейлiн i щоб ii краса обернула iхню яечню iз салом на амброзiю.

І Тiльдi задовольнялася своiм становищем скромноi трудiвницi, до якоi нiхто не залицяеться, аби тiльки Ейлiн дiставалися лестощi та пошана. Приплюснутий нiс був вiрнопiдданим короткого грецького носика. Вона була подругою Ейлiн i радiла, коли бачила, як та пануе над серцями i вiдвертае увагу чоловiкiв вiд смачного пирога й лимонного безе. Але у всiх нас, навiть зовсiм невродливих, десь глибоко пiд поцяткованою ластовинням шкiрою i волоссям кольору соломи живе мрiя про принца чи принцесу, якi прийдуть не до когось, а тiльки до нас.

Якось уранцi Ейлiн прийшла на роботу з пiдбитим оком i Тiльдi так спiвчувала iй, що того спiвчуття було б досить, аби вилiкувати будь-якi хвороби очей.

– Уяви собi, якийсь нахаба, – пояснювала Ейлiн, – учора ввечерi, коли я поверталась додому, причепився до мене на розi Двадцять третьоi та Шостоi вулиць. Але не на таку напав! Я вiдшила його як слiд, i вiн вiдчепився. А потiм виявилося, що вiн iшов за мною i на Вiсiмнадцятiй знову спробував причепитися. Я як мазнула його просто в морду! Тодi вiн менi й пiдбив око. Воно справдi мае жахливий вигляд, Тiль? Як менi прикро, що мiстер Нiколсон побачить це, коли о десятiй прийде пити чай з грiнками.

Тiльдi слухала розповiдi про цю пригоду, затамувавши подих. Жоден чоловiк нiколи й не намагався чiплятися до неi. На вулицi вона була в безпецi, усi двадцять чотири години. Яке це, мабуть, блаженство, коли чоловiк вистежуе тебе i вiд любовi пiдбивае тобi око!

Серед вiдвiдувачiв ресторану Богля був юнак на прiзвище Сiдерс, який працював у пральнi. Мiстер Сiдерс був худий та бiлявий, i здавалося, що його тiльки-но висушили й накрохмалили. Вiн був надто сором’язливим, щоб добиватись уваги Ейлiн, тому звичайно сiдав за один iз столикiв Тiльдi, прирiкаючи себе на мовчанку i варену рибу.

Якось мiстер Сiдерс прийшов трохи напiдпитку. В ресторанi було тiльки два чи три вiдвiдувачi. Покiнчивши з рибою, мiстер Сiдерс пiдвiвся, обняв Тiльдi за талiю, гучно й безцеремонно поцiлував ii, вийшов на вулицю, показав своiй пральнi дулю i подався в пасаж, де були всiлякi атракцiони, до гральних автоматiв.

Тiльдi на мить скам’янiла, потiм до ii свiдомостi дiйшло, що Ейлiн кивае на неi пальчиком i каже:

– Оце так Тiль, от ти яка! Ну й хитрюга! Так ти вiдiб’еш у мене всiх моiх хлопцiв. Доведеться менi за тобою стежити, моя мила.

І ще одна думка сяйнула у свiдомостi Тiльдi. Ця дiвчина з безнадiйноi, тихоi шанувальницi вмить перетворилась у таку ж дочку Єви, як i всемогутня Ейлiн. Вона сама тепер стала Цiрцеею, мiшенню для стрiл Купiдона, сабiнянкою, яка повинна стерегтися, коли римляни бенкетують. Чоловiк визнав ii талiю привабливою, а уста – жаданими. Цей стрiмкий, закоханий Сiдерс, здавалося, вчинив з нею за одну мить таке чудо, як це вiдбуваеться у пральнi. Вiн зняв з неi ряднину непривабливостi, виправ, висушив, накрохмалив, випрасував i дав iй легке, прозоре, вишиване вбрання, гiдне самоi Венери.

Ластовиння на щоках Тiльдi зникло в полум’i рум’янцю. Тепер Цiрцея i Психея разом узятi проглядали з ii променистих очей. Навiть саму Ейлiн нiхто не обiймав i не цiлував у ресторанi привселюдно.

Тiльдi не могла втримати в собi цю чудову таемницю. У мить короткого затишшя вона пiдiйшла i стала бiля каси, де сидiв Богль. Очi ii сяяли, вона намагалася говорити так, щоб ii слова прозвучали гордовито чи хвалькувато.

– Один джентльмен сьогоднi образив мене, – сказала вона. – Вiн обiйняв мене за талiю i поцiлував.

– Справдi? – спитав Богль, на мить скинувши броню своеi дiловитостi. – З наступного тижня ви одержуватимете на долар бiльше.

Коли в ресторанi знову було повно вiдвiдувачiв, Тiльдi, подаючи страви знайомим, кожному казала скромно, як жiнка, чиi принади не потребують пiдтвердження:

– Один джентльмен образив мене сьогоднi в ресторанi. Вiн обiйняв мене за талiю i поцiлував.

Тi сприймали це одкровення по-рiзному: однi недовiрливо, iншi вiтали ii, ще iншi засипали ii жартами, якi досi призначалися тiльки Ейлiн. А серце Тiльдi сповнювалося щастям – на обрii сiроi рiвнини, якою вона так довго блукала, замаячили вежi романтики.

Два днi мiстер Сiдерс не приходив. За цей час Тiльдi твердо посiла позицiю жiнки, до якоi залицяються. Вона накупила стрiчок, зробила таку саму зачiску, як у Ейлiн, i затягнула свою талiю ще на два дюйми. Їй ставало i моторошно, й приемно вiд самоi думки про те, що мiстер Сiдерс може вдертися до ресторану i застрелити ii з пiстолета. Вiн, мабуть, безнадiйно закоханий у неi, а цi палкi закоханi завжди страшенно ревнивi. Навiть у Ейлiн нiхто не стрiляв з пiстолета. І Тiльдi вирiшила, що краще було б, щоб вiн не стрiляв у неi; вона ж завжди була вiрною подругою Ейлiн i не хотiла затьмарити ii.

На третiй день о четвертiй годинi дня мiстер Сiдерс прийшов. За столиками не було нiкого. В глибинi ресторану Тiльдi накладала гiрчицю, а Ейлiн рiзала пирiг. Мiстер Сiдерс пiдiйшов до них.

Тiльдi пiдвела очi й побачила його. Їй перехопило подих, i вона притисла до серця ложку, якою накладала гiрчицю. Їi волосся було пов’язане червоним бантом, на шиi висiла емблема Венери з Восьмоi авеню – блакитне намисто з символiчним срiбним сердечком.

Мiстер Сiдерс червонiв i нiяковiв. Одну руку вiн занурив у кишеню штанiв, а другу – у свiжоспечений гарбузовий пирiг.

– Мiс Тiльдi, – мовив вiн, – я хочу просити пробачення за те, що зробив того вечора. Правду кажучи, я тодi добряче хильнув, а то нiколи не дозволив би собi такого. Я б нiколи з жодною жiнкою так не вчинив би, якби був тверезий. Сподiваюсь, мiс Тiльдi, що ви приймете мое вибачення й повiрите, що я б нiколи цього не зробив, якби не був п’яний i тямив, що роблю.

Виголосивши цю виправдальну промову, мiстер Сiдерс позадкував до дверей i вийшов, вiдчуваючи, що загладив свою провину.

А Тiльдi за рятiвною ширмою схилила свою голову на стiл i серед кружалець масла та кавових чашок виплакала бiль свого серця. Виплакала й повернулася знову на сiру рiвнину, де блукають такi, як вона, – з приплюснутими носами i волоссям кольору соломи. Вона зiрвала з голови червоний бант i кинула його на пiдлогу. Вона глибоко зневажала Сiдерса. Його поцiлунок видався iй тодi поцiлунком смiливого казкового принца, який прийшов, щоб розбудити зачаровану краiну сну i завести ii годинники. Насправдi ж той поцiлунок був п’яно-сентиментальним i випадковим. Помилкова тривога не сполохнула придворних, i Тiльдi назавжди судилося лишатися сплячою красунею.

Але не все ще було втрачено. Ейлiн обняла ii; i почервонiла рука Тiльдi намацала спочатку кружальця масла, потiм руку Ейлiн i вiдчула теплий дружнiй потиск.

– Не зважай, Тiль, – сказала Ейлiн, яка не зовсiм розумiла ii. – Сiдерс з обличчям, як рiпа, не вартий цього. Якби вiн був хоч трошки джентльменом, нiколи не вибачився б.




Останнiй листок


У невеликому районi на захiд вiд Вашингтон-скверу вулицi просто збожеволiли i розпалися на маленькi смужки, що iх назвали «проiздами». Цi «проiзди» утворюють дивнi кути та вигини. Одна вулиця навiть перетинае саму себе раз чи двiчi. Якийсь художник виявив цiнну властивiсть цiеi вулицi. Скажiмо, приходить збирач коштiв з рахунком за фарби, папiр та полотно, перетинае саму вулицю – i зненацька зустрiчае самого себе на зворотному шляху, та ще й без жодного сплаченого за рахунками цента!

Тому незабаром у химерному старому Гринвiч-Вiллiджi завелася мистецька братiя, полюючи на помешкання з вiкнами на пiвнiч, фронтони вiсiмнадцятого столiття, мансарди в голландському стилi та низьку орендну плату. Потiм вони завезли з Шостоi авеню трохи олов’яного посуду, одну чи двi жаровнi i стали «колонiею».

Студiя Сью та Джонсi знаходилася на горищi приземкуватого чотириповерхового цегляного будинку. «Джонсi» – дружне вiд Джоанна. Одна була зi штату Мен, друга – з Калiфорнii. Вони познайомилися за табльдотом в одному з iталiйських ресторанчикiв на Восьмiй вулицi i виявили таку спорiдненiсть поглядiв на мистецтво, салат iз цикорiю та моднi широкi рукави, що в результатi виникла спiльна студiя.

Це було в травнi. А в листопадi холодний недобрий чужинець, якого лiкарi назвали Пневмонiею, пройшов колонiею, торкаючись то одного, то другого своiми крижаними пальцями. Схiдною стороною цей убивець крокував смiливо й нахабно, вражаючи своi жертви десятками, але лабiринтами вузьких, замшiлих «проiздiв» його ноги рухалися повiльнiше.

Мiстера Пневмонiю аж нiяк не можна було назвати «шляхетним сивим джентльменом». Маленька жiнка зi здоров’ям, рознiженим калiфорнiйськими зефiрами, навряд чи була гiдним суперником для старого бовдура iз замашними кулаками i важким подихом. Та вiн побив Джонсi, i вона лежала майже нерухомо на своему пофарбованому залiзному лiжку, дивлячись крiзь дрiбнi секцii голландськоi шиби на глуху стiну сусiднього цегляного будинку.

Одного ранку заклопотаний лiкар порухом своiх кошлатих сивих брiв викликав Сью до коридору.

– Вона мае один шанс зi… скажiмо, десяти, – мовив вiн, збиваючи ртуть у термометрi. – І цей шанс полягае у ii бажаннi жити. Оця людська звичка ставати на сторону похоронного бюро ставить всю фармакопею в iдiотське становище. Ваша панянка вже вирiшила, що не одужае. Чим вона цiкавиться?

– Вона… вона хотiла б намалювати Неаполiтанську затоку, – вiдповiла Сью.

– Намалювати? Дурницi! Чи цiкавиться вона чимось, про що справдi варто було б думати, наприклад, якимсь хлопцем?

– Хлопцем? – у голосi Сью з’явилися металевi нотки. – Чоловiки взагалi не вартi… та нi, лiкарю, про таке вона не думае.

– Значить, вона просто ослабла, – сказав лiкар. – Я зроблю все, на що спроможеться наука через моi посередницькi зусилля. Але тiльки-но мiй пацiент починае рахувати кiлькiсть екiпажiв у своiй похороннiй процесii, я вiднiмаю п’ятдесят вiдсоткiв вiд цiлющих властивостей лiкiв. Якщо ви змусите ii хоч раз поцiкавитися цьогорiчною модою на рукави зимових пальт, я обiцяю, що ii шанси покращаться вiд одного з десяти до одного з п’яти.

Коли лiкар пiшов, Сью зайшла до робочоi кiмнати i плакала, доки зовсiм не розмокла паперова серветка, якою вона витирала сльози. Потiм вона бадьоро, насвистуючи регтайм, ввiйшла до кiмнати Джонсi, несучи креслярську дошку.

Джонсi лежала пiд ковдрою обличчям до вiкна i не ворушилася. Сью припинила свистiти, думаючи, що та заснула.

Вона встановила дошку i почала малювати пером iлюстрацiю до журнального оповiдання. Молодi художники прокладають свiй шлях у Мистецтво малюнками до журнальних оповiдань, якими молодi автори торують собi дорогу у Велику Лiтературу.

Виконуючи ескiз фiгури головного героя, ковбоя iз Айдахо, з моноклем i у гламурних штанях для родео, Сью почула тихий звук, що повторився кiлька разiв. Вона швидко пiдiйшла до лiжка.

Джонсi лежала з широко розплющеними очима. Вона дивилася у вiкно i рахувала – рахувала у зворотному порядку.

– Дванадцять, – сказала вона, а трохи згодом: – одинадцять, – а потiм: «десять» i «дев’ять»; – потiм: «вiсiм» i «сiм» – майже одночасно.

Сью стурбовано поглянула за вiкно. Що там можна було лiчити? За вiкном виднiлося лише голе сумне подвiр’я i за двадцять футiв – глуха стiна цегляного будинку. Старезний плющ iз шишкуватим стовбуром та пiдгнилим корiнням видряпався, звиваючись, до половини цiеi цегляноi стiни. Холодний подих осенi позривав листя з лози, i майже оголений скелет iз гiлок чiплявся за розтрiскану цеглу.

– Що там, люба? – запитала Сью.

– Шiсть, – сказала Джонсi майже пошепки. – Тепер вони опадають швидше. Три днi тому було майже сто. В мене аж голова розболiлася iх рахувати. Але зараз це легко. Ось iще один впав. Тепер лишилося тiльки п’ять.

– П’ять – чого, люба? Скажи своiй Сьюдi.

– Листкiв. На лозi плюща. Коли впаде останнiй, пiду i я. Я знаю це вже три днi. Хiба лiкар не казав тобi?

– Господи, я нiколи не чула бiльшоi нiсенiтницi, – з королiвською зневагою промовила Сью. – Яке вiдношення мае листя старого плюща до твого одужання? А ти ще так любила цей плющ, нечемне дiвчинко! Припини це глупство. А лiкар, навпаки, сказав менi сьогоднi вранцi, що шанси на твое швидке одужання – зараз згадаю точнiше – сказав, що вони становлять десять до одного! Послухай-но, це такi ж хорошi шанси, як у Нью-Йорку, коли ми iдемо в трамваi чи йдемо повз новозбудований будинок. А тепер спробуй з’iсти трохи бульйону i дозволь Сьюдi знову взятися за свiй малюнок, аби вона змогла продати його редактору i купити портвейну своiй хворiй дiвчинцi, а собi, ненажерi – свинячих вiдбивних.

– Не треба бiльше купувати вина, – сказала Джонсi, не зводячи погляду з вiкна. – Ось iще один упав. Нi, я не хочу нiякого бульйону. Залишилося тiльки чотири. Я хочу побачити, як упаде останнiй, поки не стемнiло. Тодi вiдiйду i я.

– Джонсi, люба, – сказала, схилившись над нею, Сью, – обiцяй, що не розплющуватимеш очей i не дивитимешся у вiкно, доки я не скiнчу працювати, добре? До завтра я повинна скiнчити цi малюнки. Менi потрiбне свiтло, а то я закрила б штори.

– Ти що, не можеш малювати в iншiй кiмнатi? – холодно запитала Джонсi.

– Я краще буду тут з тобою, – вiдповiла Сью. – А ще я не хочу, щоб ти весь час дивилася на оте дурнувате листя плюща.

– Як тiльки скiнчиш – скажи, – мовила Джонсi, заплющуючи очi, – бо я хочу побачити, як упаде останнiй листок. Менi набридло чекати. Менi набридло думати. Я не хочу бiльше нi за що триматися, я хочу зiрватися i полетiти далеко-далеко, як i той бiдолашний втомлений листок.

– Спробуй поспати, – сказала Сью. – Менi треба покликати Бермана, щоб вiн побув для мене моделлю рудокопа-вiдлюдника. За хвилину я повернуся. Не рухайся, доки я не повернуся.

Старий Берман був художник, що мешкав на першому поверсi пiд ними. Йому було за шiстдесят, вiн мав бороду, як у мiкеланджелiвського Мойсея, що кучерями спадала з голови сатира на тiло чортика. У мистецтвi Берман був невдахою. Сорок рокiв вiн тримав у руках пензля, але так i не змiг торкнутися хоча б до краю мантii своеi Музи. Вiн завжди хотiв написати шедевр, але цього так i не сталося. Декiлька рокiв вiн не малював нiчого, крiм випадковоi халтури для торгiвлi чи реклами. Заробляв трохи, позуючи молодим художникам у колонii, якi були не в змозi оплачувати послуги професiоналiв. Пив забагато джину i все ще любив поговорити про свiй майбутнiй шедевр. В усьому iншому це був капосний дiдок, що глузував з чужоi доброти i вважав себе привiлейованим сторожовим псом, що захищав двох молодих художниць зi студii на мансардi.

Сью знайшла Бермана внизу, в його погано освiтленому лiгвищi. Вiд нього сильно вiдгонило ялiвцевими ягодами. У кутку на мольбертi стояло полотно, що двадцять п’ять рокiв чекало на перший мазок майстра. Вона розповiла йому про фантазii Джонсi i про те, як вона боялася, що та й справдi вiдлетить, легка i тендiтна, мов той листок, коли ослабне ii нетривкий зв’язок iз цим свiтом.

– Майн гот! – скрикнув той. – Чи е у свiтi дурнi, ладнi вмерти тiльки через те, що з тiеi бiсовоi лози падае листя? Я про таке не чув. Не, я не позуватиму для твого дурного вiдлюдника. Як ти дозволила, щоб така неймовiрна нiсенiтниця навернулася iй на думку? О, бiдолашна мiс Джонсi!

– Вона дуже хвора i слабка, – сказала Сью, – i лихоманка погано вплинула на ii розум, забивши його дивними фантазiями. Що ж, мiстере Берман, можете не позувати менi, якщо не хочете. І все-таки я гадаю, що ви… ви – противний старий базiка.

– Ти говориш, як жiнка! – вигукнув Берман. – Хто сказав, що я не позуватиму? Давай. Я йду з тобою. Пiвгодини я намагався сказати тобi, що позуватиму. Божечку! Тут зовсiм не мiсце хворiти таким гарним дiвчатам, як мiс Джонсi. Колись я напишу шедевр, i всi ми заберемося звiдси. Таки так, чорти б його побрали!

Коли вони пiднялися нагору, Джонсi спала. Сью опустила штору аж до пiдвiконня i жестом запросила Бермана до iншоi кiмнати. Вони пiдiйшли до вiкна i з острахом подивилися на плющ. Потiм якусь хвилину вони мовчки дивилися одне на одного. Йшов сильний холодний дощ зi снiгом. Берман, у своiй старiй синiй сорочинi, зображаючи рудокопа-вiдлюдника, всiвся на перевернутий чайник, що зображав уламок скелi.

Наступного ранку, коли Сью прокинулася, пiсля короткого сну, вона побачила, що Джонсi широко розплющеними очима незмигно втупилась в опущену зелену штору.

– Пiднiми ii, я хочу подивитися, – пошепки наказала вона.

Сью стомлено скорилася.

Але що це?! Пiсля зливи i несамовитих поривiв вiтру, що тривали цiлiсiньку нiч, до цегляноi стiни все ще тулився один листок плюща. Це був останнiй листок на лозi. Ще зелений бiля стебла, iз зубчастими краями, яких торкнулася жовтизна тлiння i розпаду, вiн вiдважно висiв у двадцяти футах над землею.

– Це останнiй, – сказала Джонсi. – Я думала вночi вiн точно впаде. Я чула, який був вiтер. Ну то впаде сьогоднi, i в ту ж мить я помру.

– Дорогенька моя! – мовила Сью, схиливши зморене обличчя над подушкою, – подумай про мене, якщо не хочеш думати про себе. Що ж я без тебе робитиму?

Та Джонсi не вiдповiла. Найодинокiше на свiтi – це душа, що готуеться пiти у своi далекi мандри. Здавалося, ця думка заволодiвала нею дедалi дужче, у мiру того як слабшала павутинка, що прив’язувала ii до друзiв i цього свiту.

День минув, але навiть у сутiнках вони могли бачити саодинокий листок, що тримався бiля стiни на своему стебельцi. Коли настала нiч, знову скаженiв холодний пiвнiчний вiтер, а дощ продовжував перiщити у вiкна i з барабанним стукотом падав на низькi голландськi карнизи.

Коли розвиднiлося, невблаганна Джонсi знову наказала пiдняти штору.

Листок плюща все iще був там…

Джонсi довго лежала i дивилася на нього. А потiм вона покликала Сью, яка пiдiгрiвала для неi курячий бульйон на газовiй плитi.

– Я була поганою дiвчинкою, Сьюдi, – сказала Джонсi. – Щось змусило той останнiй листок залишитися, щоб показати, якою нечестивою я була. Грiх бажати собi смертi. Тепер можеш принести менi трохи бульйону i молока, а в молоко налий трохи портвейну, а ще… нi, принеси менi спочатку дзеркальце i пiдмости мене подушками, щоб я сидiла i дивилася, як ти куховариш.

А за годину вона промовила:

– Сьюзi, сподiваюся, що колись я таки намалюю Неаполiтанську затоку.

Лiкар прийшов удень, а коли вiн вже збирався пiти, Сью знайшла привiд, щоб вийти за ним до вiтальнi.

– Шанси зрiвнялись, – сказав лiкар, взявши у свою руку тендiтну i тремтячу руку Сью. – Гарний догляд – i ви переможете. А тепер я мушу оглянути ще одного хворого внизу. Його iм’я Берман, здаеться, вiн художник. Теж пневмонiя. Вiн старий i слабкий, перебiг хвороби важкий. Надii на його видужання немае, але сьогоднi його заберуть до шпиталю, щоб полегшити страждання.

Наступного дня лiкар сказав Сью:

– Вона у безпецi. Ви перемогли. Все, що зараз потрiбно, – це харчування i догляд.

Того ж дня пiд вечiр Сью пiдiйшла до лiжка, де лежала Джонсi, задоволена плетiнням яскраво-блакитного нiкому не потрiбного вовняного шарфа, i обiйняла ii однiею рукою, разом iз подушками.

– Хочу дещо тобi повiдомити, мишко, – мовила вона. – Мiстер Берман помер сьогоднi в шпиталi вiд пневмонii. Вiн хворiв лише два днi. Вранцi першого дня двiрник знайшов його внизу у своiй кiмнатi знесиленим вiд болю. Його черевики та одiж промокли наскрiзь i були холодними, мов крига. Нiхто не мiг зрозумiти, де вiн був тiеi жахливоi ночi. Вже потiм знайшли лiхтар, який ще горiв, зрушену зi свого мiсця драбину, кiлька розкиданих пензлiв i палiтру зi змiшаними на нiй зеленими i жовтими фарбами. А тепер подивися у вiкно, люба, i поглянь на той останнiй листок плюща, що притулився до стiни. Тебе не дивувало, що вiн нiколи не трiпотiв i не тремтiв вiд вiтру? Отож, люба, оце i е шедевр Бермана – вiн намалював його тiеi ночi, коли впав останнiй листок.




Вождь червоношкiрих


Це виглядало на вигiдну справу. Але не кваптеся, дайте я вам усе розповiм. Ми вдвох – Бiлл Дрiсколл i я – були на Пiвднi, в штатi Алабама. Це там нам спала на думку iдея викрадення дiтей. Як казав потiм Бiлл, це сталося «в момент тимчасового потьмарення розуму»; але зрозумiли ми про це багато пiзнiше.

Є там таке собi мiстечко, пласке, як млинець, i, певна рiч, зветься воно Вершиною. Жителi його – неполохлива i самовдоволена порода селян, якi завжди юрмами збираються на сiльських святах.

У нас iз Бiллом було близько шестисот доларiв спiльного капiталу, а треба було ще рiвно двi тисячi, щоб зайнятися перепродажем земельних дiлянок у Захiдному Іллiнойсi. Ми обговорювали це, сидячи на ганку готелю. Чадолюбство, казали ми, сильно розвинене у напiвсiльських мiсцевостях. І тому, та ще й з iнших причин, викрадання краще було б здiйснювати саме тут, а не в радiусi дii газет, якi розсилають усюди репортерiв, створюючи непотрiбний розголос. Ми знали, що Вершина не могла б послати навздогiн нiчого страшнiшого за констеблiв, можливо, кiлькох млявих собак-шукачiв i двi-три викривальнi замiтки у «Щотижневому бюджетi фермера». Все виглядало непогано.

Ми обрали своею жертвою единого сина одного з поважних городян на прiзвище Ебенезер Дорсет. Батько – людина солiдна i скупа – полюбляв простроченi закладнi, був ревним i чесним збирачем пожертв у церквi. Син – хлопчисько рокiв десяти, з обличчям у ластовиннi i волоссям такого кольору, як ото обкладинка журналу, що його купують у кiоску, поспiшаючи на поiзд.

Ми з Бiллом сподiвалися, що за викраденого синка нам пощастить витягти з Ебенезера двi тисячi доларiв до останнього цента. Але заждiть, я вам усе розповiм.

Приблизно у двох милях вiд мiстечка – невелика гора, заросла густими кедрами. На протилежному схилi цiеi гори була печера. Там ми склали харчi.

Якось увечерi, пiсля заходу сонця, ми проiхали у вiзку повз будинок старого Дорсета. Хлопчисько був на вулицi i кидав камiнням у кошеня, що сидiло на парканi.

– Гей, хлопчику! – озвався Бiлл. – Хочеш цукерок i покататись?

Хлопчисько поцiлив Бiллу в самiсiньке око шматком цегли.

– Це коштуватиме старому п’ятсот доларiв, – сказав Бiлл, перелазячи через колесо.

Хлопчисько бився, як бурий ведмiдь середньоi ваги, але ми все-таки заштовхали його на дно вiзка i поiхали. Вiдвели хлопця до печери, а коня я прив’язав до дерева. Коли зовсiм стемнiло, я одвiз вiзок у сiльце, де ми його наймали, милi за три вiд нас, а звiдти пiшов пiшки назад до гори.

Коли я прийшов, Бiлл залiплював пластирем синцi i подряпини на своiй фiзiономii. За скелею бiля входу до печери горiло вогнище, хлопець з двома канючими перами у рудому волоссi стежив, як кипить кава у казанку. Пiдходжу я ближче, а вiн нацiлив на мене палицю i каже:

– А, клятий блiдолиций, ти насмiлився увiйти у табiр Вождя Червоношкiрих, грози рiвнин?

– Зараз вiн ще нiчого, – каже Бiлл, закочуючи штани i оглядаючи синцi на ногах. – Ми граемося в iндiанцiв. Цирк порiвняно з нами – все одно, що краевиди Палестини у лiхтарi. Я – старий мисливець Хенк, полонений Вождя Червоношкiрих, i завтра на свiтанку з мене мають зняти скальп. Святий Джеронiмо! Як ця дитина копаеться.

Так, сер, здавалося, хлопчисько почувався тут чудово. Йому подобалось жити за мiстом, у печерi, вiн геть забув, що сам – бранець. Мене вiн одразу ж охрестив Змiiним Оком та Шпигуном i оголосив, що, коли його хоробрi воiни повернуться з походу, мене, тiльки-но зайде сонце, спечуть на вогнищi.

Ми сiли вечеряти, i хлопчисько, напхавши рота беконом з пiдливою та хлiбом, почав базiкати. Вiн виголосив щось на зразок застольноi промови приблизно такого змiсту:

– Менi тут дуже подобаеться. Я ще нiколи не жив у лiсi, але в мене був маленький опосум, а в останнiй день народження менi минуло дев’ять рокiв. Ненавиджу ходити до школи. Щури зжерли шiстнадцять яець Курочки Ряби тiтки Джiммi Телбота. А тут у лiсi е справжнi iндiанцi? Я хочу ще пiдливи. Вiтер дме тому, що дерева хитаються? У нас було п’ятеро щенят. Хенк, а чого у тебе такий червоний нiс? У мого батька купа грошей. А зiрки гарячi? В суботу я двiчi побив Еда Вокера. Не люблю дiвчат! Жабу так просто не впiймаеш, треба ловити на мотузок. Бики ревуть чи нi? А чому апельсини круглi? А лiжка у вас е в цiй печерi? В Амоса Меррея шiсть пальцiв на нозi. Папуги можуть говорити, а мавпи i риби – нi. Дюжина – це скiльки?

Кожнi кiлька хвилин вiн згадував, що вiн червоношкiрий, i, схопивши дрючка, який правив йому за рушницю, пiдкрадався до входу в печеру поглянути, чи нема поблизу розвiдникiв ненависних блiдолицих. Час од часу вiн викрикував свiй военний клич, вiд якого старий мисливець Хенк тремтiв. Цей хлопчисько з самого початку затероризував Бiлла.

– Вождю Червоношкiрих, – кажу я йому, – а додому тобi не хочеться?

– А що там робити? – вiдповiдае вiн. – Дома нема нiчого цiкавого. Я дуже не люблю ходити до школи. Менi подобаеться жити в лiсi. Ти не вiдведеш мене назад додому, Змiiне Око?

– Поки що нi, – кажу. – Ми ще поживемо тут, у печерi.

– Добре, – каже вiн. – Це просто чудово! Нiколи в життi менi не було так весело!

Ми полягали спати годинi об одинадцятiй. Розстелили на землi ковдри, вклали посерединi Вождя Червоношкiрих, самi полягали з обох бокiв вiд нього. Ми зовсiм не боялися, що вiн утече. Вiн не давав нам заснути години три: тiльки-но щось трiсне в кущах або зашелестить листя, його юна уява одразу ж малювала йому розбiйникiв, якi пiдкрадаються до печери, – тодi вiн пiдстрибував, хапався за рушницю i кричав Бiллу чи менi у вухо: «Цить, приятелю!» Я заснув тривожним сном i увi снi бачив, нiби мене викрав i прикував до дерева лютий пiрат з рудим волоссям.

На свiтанку мене збудив страшний вереск Бiлла. Це не були крики, чи виття, чи гикання, чи ревiння, яких можна було сподiватися вiд голосових органiв чоловiка, – нi, це був просто непристойний, жахливий, принизливий вереск, так верещать жiнки, коли бачать привида або гусiнь. Страшно почути, як на свiтанку в печерi так верещить сильний, гладкий i вiдчайдушний чоловiк.

Я схопився, щоб побачити, що дiеться. Вождь Червоношкiрих сидiв у Бiлла на грудях, ухопивши однiею рукою його за волосся. У другiй руцi вiн тримав гострого ножа, яким ми звичайно рiзали бекон, i дiловито й недвозначно намагався зняти з Бiлла скальп, виконуючи вирок, який винiс йому напередоднi увечерi.

Я вiдiбрав у хлопчиська ножа i примусив його знову лягти. Проте саме з цього моменту дух Бiлла був зломлений. Вiн лiг на своему краю лiжка, одначе вiдтодi вже не склепив очей, поки хлопець був з нами. Я трохи задрiмав, але перед сходом сонця згадав, що Вождь Червоношкiрих обiцяв, як тiльки зiйде сонце, спалити мене на вогнищi. Я не нервував i не боявся, та все-таки пiдвiвся, закурив люльку i прихилився до скелi.

– Чого це ти так рано прокинувся, Семе? – спитав Бiлл.

– Я? – перепитую. – Щось у мене плече болить. Думаю, якщо посиджу, то, може, легше стане.

– Брехун ти, – каже Бiлл. – Ти боiшся. Вiн обiцяв спалити тебе, як зiйде сонце, i ти боiшся, що вiн це зробить. І зробив би, якби знайшов сiрника. Хiба це не жахливо, Семе? Невже ти думаеш, що хтось платитиме грошi за те, щоб повернути додому таке чортеня?

– Авжеж, – кажу я. – Саме таких хулiганiв батьки люблять до безтями. А тепер ви з Вождем вставайте i готуйте снiданок, а я пiднiмусь на гору для рекогносцировки.

Я зiйшов на вершину невисокоi гори й оглянув довколишню мiсцевiсть. З боку мiста я сподiвався побачити, як натовп дужих фермерiв, озброених косами та вилами, розшукуе пiдлих викрадачiв дiтей. А натомiсть уздрiв мирну картину, на якiй вирiзнявся тiльки якийсь орач iз сивим мулом. Нiхто не обмацував баграми дно рiчки, не видно було i вершникiв, якi роз’iжджали б туди й сюди, повiдомляючи безутiшних батькiв, що досi нiчого не знайдено. Сонний лiсовий спокiй наповнював ту частину Алабами, яка була перед моiми очима.

– Може, ще не помiтили, що вовки вкрали нiжне ягнятко з кошари. Боже, допоможи вовкам! – сказав я i почав спускатися з гори на снiданок.

Пiдiйшовши до печери, я побачив, що Бiлл, важко дихаючи, притулився до скелi, а хлопець цiлиться в нього каменюкою, удвiчi бiльшою, нiж кокосовий горiх.

– Вiн запхав гарячу картоплину менi за комiр, – пояснив Бiлл, – i роздушив ii ногою. Я нам’яв йому вуха. Рушниця з тобою, Семе?

Я вiдiбрав у хлопця камiнь i так-сяк уладнав цю суперечку.

– Я тобi цього не забуду, – сказав малий Бiлловi. – Нiхто i нiколи не бив Вождя Червоношкiрих, не поплатившись за це. Стережись тепер!

Пiсля снiданку хлопець вийняв з кишенi шматок шкiри, обмотаний шворкою, i вийшов з печери, на ходу розмотуючи ii.

– Що це вiн там замислив? – занепокоiвся Бiлл. – Семе, ти не думаеш, що вiн утече?

– Цього можна не боятись, – вiдповiдаю я. – Вiн, здаеться, не хатнiй сидень. Але нам треба розробляти якийсь план щодо викупу. В мiстечку не помiтно ажiотажу з приводу його зникнення; можливо, вони ще не зрозумiли, що його нема. Рiднi, може, думають, що хлопець ночував у тiтки Джейн чи у когось iз сусiдiв. У всякому разi сьогоднi його почнуть шукати. І сьогоднi ввечерi ми пошлемо листа його батьковi i зажадаемо двi тисячi доларiв за його повернення.

У цю мить ми почули щось схоже на бойовий клич – напевно, так колись кричав Давид, нокаутувавши чемпiона Голiафа. Виявляеться, то Вождь Червоношкiрих витяг з кишенi пращу i тепер розкручував ii над головою.

Я ухилився й почув важкий глухий стук i щось, наче зiтхання коня, коли з нього знiмають сiдло. Чорний камiнь, завбiльшки з яйце, влучив Бiлловi якраз за лiвим вухом. Вiн весь якось обм’як i впав прямо у вогнище, на сковорiдку з гарячою водою для миття посуду. Я витяг його i з пiвгодини поливав йому голову холодною водою.

Потроху Бiлл очуняв, пiдвiвся, помацав себе за вухом та й каже:

– Семе, знаеш, хто мiй улюблений бiблiйний персонаж?

– Заспокойся, – кажу я. – Зараз полегшае.

– Цар Ірод, – каже вiн. – Ти ж не пiдеш, не залишиш мене тут самого, Семе?

Я вийшов iз печери, пiймав хлопчиська i тряс доти, доки всi його веснянки не заторохкотiли одна об одну.

– Якщо будеш погано поводитись, – кажу йому, – зараз же вiдiшлю додому. Ну, слухатимешся чи нi?

– Я ж тiльки пожартував, – вiдповiдае вiн, похнюпившись. – Я й не думав кривдити старого Хенка. А чого вiн мене вдарив? Я добре поводитимусь, Змiiне Око, якщо ти не вiдiшлеш мене додому i дозволиш менi сьогоднi гратися в розвiдникiв.

– Я не знаю, що то за гра, – кажу. – Це ви вирiшуйте з мiстером Бiллом. Сьогоднi ви гратиметеся вдвох. Я поiду ненадовго у справах. А тепер iди в печеру, помирись iз ним i попроси пробачення за те, що ти його вдарив. А нi, то зараз же пiдеш додому.

Я змусив iх потиснути один одному руки, а потiм одвiв Бiлла вбiк i сказав, що йду у невеличке село Поплар-Ков, за три милi вiд печери, i з’ясую, що там кажуть про викрадення хлопця. Крiм того, я подумав, що краще негайно надiслати старому Дорсету безапеляцiйного листа з вимогою викупу, диктуючи, як вiн мае бути сплачений.

– Знаеш, Семе, – каже Бiлл, – я готовий iти за тобою у вогонь i воду, я й оком не повiв би пiд час землетрусу, гри в покер, вибухiв динамiту, полiцейських облав, нападiв на поiзди i циклонiв. Я нiколи нiчого не боявся, поки ми не викрали цю двоногу торпеду. Вiн мене доконав. Ти ж не залишиш мене з ним надовго, Семе?

– Я повернуся десь пополуднi, – кажу я. – Твое дiло розважати i заспокоювати хлопця, поки мене не буде. А тепер напишiмо старому Дорсету листа.

Бiлл i я взяли папiр та олiвець i почали складати листа, поки Вождь Червоношкiрих, загорнувшись у ковдру, крокував туди й сюди, охороняючи вхiд до печери. Бiлл слiзно благав призначити викуп у пiвтори тисячi доларiв замiсть двох.

– Я зовсiм не хочу принизити знаменитий моральний аспект батькiвських почуттiв, але ми маемо справу з людьми. А яка людина вiддасть двi тисячi доларiв за цього сорокафунтового веснянкуватого дикого кота! Я готовий ризикнути: хай буде пiвтори тисячi доларiв. Рiзницю можеш записати на мiй рахунок.

Щоб втiшити Бiлла, я погодився, i ми разом склали наступного листа:



«Ебенезеру Дорсету, есквайру.



Ми надiйно сховали вашого сина далеко вiд мiста. Будь-якi спроби знайти його – вашi чи навiть найдосвiдченiших детективiв – марнi. Остаточнi i единi умови, на яких ви можете повернути його, такi: ми вимагаемо за його повернення пiвтори тисячi доларiв великими купюрами; грошi мають бути сьогоднi опiвночi на тому ж мiсцi i в тiй же коробцi, що й ваша вiдповiдь, – де саме, буде сказано нижче.

Якщо ви згоднi на цi умови, вiдправте письмову вiдповiдь з ким-небудь сьогоднi о пiв на восьму вечора. За бродом через Совиний ручай по дорозi на Поплар-Ков е три великих дерева на вiдстанi близько ста ярдiв одне вiд одного, бiля самоi огорожi пшеничного поля праворуч. Пiд стовпом цiеi огорожi, проти третього дерева, буде сховано картонну коробку.

Ваш посланець покладе вiдповiдь у цю коробку i негайно повернеться до мiста.

Якщо спробуете нас видати або не виконати вимог, якi ми виклали, ви бiльше не побачите вашого хлопчика.

Якщо заплатите, як ми цього вимагаемо, вiн повернеться до вас живий i здоровий через три години. Цi умови е остаточними, i, якщо ви iх не приймете, нiяких подальших спроб встановити з вами зв’язок ми не робитимемо.

    Два одчайдушних чоловiки».

Я надписав адресу Дорсета, поклав листа в кишеню i вже хотiв рушати, а хлопчисько пiдходить до мене i каже:

– Чуеш, Змiiне Око, ти казав, що менi можна гратися у розвiдникiв, поки тебе не буде.

– Грайся, звичайно, – вiдповiдаю. – І мiстер Бiлл з тобою пограеться. А що це за гра?

– Я розвiдник, – пояснюе Вождь Червоношкiрих, – i мушу скакати до укрiплення, щоб попередити поселенцiв про те, що йдуть iндiанцi. Менi вже набридло бути iндiанцем. Я хочу бути скаутом.

– Гаразд, – кажу я. – Така забава начебто нестрашна. Я думаю, мiстер Бiлл допоможе тобi зiрвати плани цих прикрих дикунiв.

– А що я маю робити? – питае Бiлл, позираючи на хлопчину.

– Ти будеш моiм конем, – сказав скаут. – Ставай рачки. Як же я без коня доiду до укрiплення?

– Краще розваж його, поки здiйсниться наш план, – кажу я. – Пограйся трохи.

Бiлл став рачки, i в очах у нього з’явився вираз, як у кролика, що потрапив у пастку.

– А далеко звiдси до того укрiплення, хлопче? – питае вiн хрипким голосом.

– Дев’яносто миль, – вiдповiдае той. – І треба поспiшати, щоб встигнути вчасно. Ну, рушай!

Розвiдник стрибнув Бiлловi на спину i копнув п’ятами в боки.

– Заради Бога, – каже Бiлл, – повертайся, Семе, якомога скорiше! Я думаю, нам не треба було вимагати понад тисячу. Слухай, перестань бити мене ногами, бо я зараз встану i добре тебе вгрiю!

Я попрямував до Поплар-Кову, посидiв там бiля пошти i в крамницi, побалакав з фермерами, якi приходили на закупи. Один сказав, що чув, нiби всенька Вершина сумуе, бо у старого Ебенезера Дорсета хлопець зник чи, може, його вкрали. Це все, що менi треба було знати. Я купив тютюну, поцiкавився мiж iншим цiною на горох, непомiтно вкинув листа до поштовоi скриньки i пiшов. Доглядач сказав менi, що за годину через село проiде листоноша i забере пошту до мiста.

Коли я повернувся до печери, нi Бiлла, нi хлопчиська нiде не було видно. Я дослiдив околицi печери, раз чи два навiть гукнув, але нiхто менi не вiдповiв. Я закурив люльку i сiв на порослий мохом камiнь, чекаючи, що буде далi.

Десь за пiвгодини в кущах почув я шелест, i на невеличку галявину перед печерою вийшов, шкутильгаючи, Бiлл. Позад нього скрадався наш хлопчисько, ступаючи м’яко, як розвiдник, i посмiхаючись до самiсiньких вух. Бiлл зупинився, зняв капелюха й витер лице червоною хусткою. Хлопець став футiв за вiсiм позад нього.

– Семе, – каже Бiлл, – я думаю, ти вважатимеш мене ренегатом, але я нiчого не мiг вдiяти. Я доросла людина, я чоловiк, тож можу захистити себе, проте бувають випадки, коли i самовпевненiсть, i самовладання розвiюються, як дим. Хлопець пiшов. Я вiдправив його додому. Кiнець. Колись у старi часи були мученики, – вiв далi Бiлл, – якi готовi були скорiше прийняти смерть, анiж вiдмовитись вiд iдеi, якою жили. Але нiкого з них не пiддавали таким нелюдським тортурам, як мене. Я намагався зберегти вiрнiсть нашим грабiжницьким звичаям, але всьому е межа.

– Що сталося, Бiлле? – питаю.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/o-genr/dorogi-scho-mi-obiraiemo-the-roads-we-take/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения